Діамантовий берег
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Своєю спеціальністю Пилип обрав археологію. Це дуже гарна спеціальність. Археологи розкопують урочища, старі селища і здобувають звідти пам’ятки старовини: золоті, срібні й діамантові окраси, стальні й бронзові мечі; ці мечі такі гострі, що аби тільки на лезо волосинка впала, то переріжеться надвоє, немов перегорить.
Пилипові ніколи не щастило знайти ні діаманта, ні бронзового меча, навіть срібної сережки. Найбільше щастило йому з простими речами. Раз викопав сорок білих черепочків з красивими візерунками — якийсь хлопець колись назбирав, сховав та й забув. Ці черепочки він потім цілий тиждень міняв у дівчат на всякі потрібні речі. Вдруге Пилип вигріб купу вирубаних з каменю гостряків, половину горщика і кам’яну ступку, невеличку, без товкача.
Всі ці знахідки дуже сподобались як Пилипові, так і Хомі — його приятелеві; та й іншим хлопцям теж. Особливо сподобалася ота половина горщика. Черепок на ній був у палець завтовшки, ще й прикрашений візерунком, видавленим лозовим ретязком. За таку знахідку вчений-археолог, може, дав би й сто карбованців. Хлопцям було байдуже до таких можливостей. Горщик вони розтовкли на черепки, а потім почали змагатися, хто далі кине; найдалі докинув Тимофій: так він же здоровий, як лут, і мріє стати трактористом.
Ступки вони розбити не могли, то принесли додому й там розсадили великим дровоколом; як стукнули — тільки іскри та дрібні скалки посипалися. Ступці тій було, певно, з шістдесят тисяч років, і кожен музей виставив би її на видне місце. А Пилипові вона була ні до чого. З цього видно, який був з нього археолог. Дикий. Колись таких людей варварами називали.
За археологічні начиння Пилипові правили великий ніж, — дома його, коли він ще служив матері в кухні, називали колодієм, — і крильце. Належало воно зозулястій курці. Зозуляста курка перескочила до сусідів у двір, а там малий Іван як не опереже її батогом, так і перебив шию надвоє. Було Іванові від матері, дарма що він кричав на весь куток: «А чого вона до нас лізе і лізе!» Крильце від зозулястої Пилипові ось для чого потрібне: як знайде археологічний експонат, то зразу присяде біля нього, долонею обгребе обережно землю, потім обмете крильцем, а наостанку прихилить голову аж до експоната, здмухне з нього залишки пороху, а тоді вже й жбурне, куди схоче. З цього видно, що був Пилип уже варвар культурний.
Був пречудесний літній ранок. Пилип вирушив на розкопки і біля ковбані, налитої дощем, знайшов свого приятеля Хому. Хома, зовсім посинілий, лежав на піску і грівся проти сонечка. Пилип теж покупався, поки не посинів, як пуп, а як ліг біля Хоми, то сказав:
— Сьогодні не я буду, коли не знайду діаманта, як у Катерини в персні.
— Або аж двох, — закохано давлячись на приятеля, промовив Хома — Два діаманти! Це б вони сяяли на увесь світ!..
Не змовляючись, приятелі рушили в степ, тільки не на могилу, а на старе селище Букрин. Працювали там з цілу годину і, нічого не знайшовши, повернулися до ковбані.
І тут сталася подія з певного погляду знаменна. Коли приятелі дійшли до калюжі, з-під ніг у Пилипа вискочила жаба й шубовснула у воду. Це була звичайна довгонога зелена жаба. З таких жаб французи роблять печеню й консерви. Хомин батько, що в свій час дійшов був аж до самої Ельби, мав справу з такими консервами: пригощали його французи, визволені з німецьких концтаборів.
Розповідь про це чув і Пилип. Тож і сказав він, дивлячись на кола у воді:
— Французи їдять їх, ще й похваляються, що смачно.
— Ого, та ще й як смачно! — вигукнув Хома. — Куди там голубенятам!
Пилип, не одводячи очей від води, тихо мовив:
— А я ще ніколи не їв жабенят. Все їв — і свинину, і телятину, і курятину, а цього не їв.
— Я теж, — палко підтримав друга Хома. — Он тих жаб скільки у нас, а які вони на смак, так і не знаю.
Пилип обернувся до Хоми і ще тихіше сказав:
— А коли б покуштувати, га? Ото було б!
Хома облизався:
— Еге ж!
Так почалася ця історія.
Була саме та літня пора, коли після теплих дощів пішли у ріст не тільки картопля і буряки, а й лобода та щириця. Вони мов з води йшли. Щириця й лобода завдавали великого клопоту Пилиповій бабі, котру звали бабою Теклею. Баба Текля з ранку до вечора поралася на городі, а коли й залишала роботу, то хіба тільки щоб погомоніти з сусідкою.
Хиткий Пилип підглядів якраз той момент, коли баба Текля заговорилася з Люсиною матір’ю, і шепнув приятелеві:
— Хай вони трохи порозмовляють, а ми тим часом мерщій до кабиці!
Кабицею на Полтавщині називають літню надвірну піч. Пилипова кабиця була змурована з цегли; мала вона дві конфорки і виведений з половинок цегли верх; в цей верх так тягло, що аж іскри сипалися. Стояла кабиця під осокором. Біля неї були дбайливо складені ще зранку нарубані Пилипом дрова. Тут же на кілках вигрівалися проти сонечка горщики й глечики; сковорідка, обернена денцем вгору, лежала на саморобному столику, збитому з широких вербових дощок; на сковорідці знайшло собі притулок горнятко з сіллю, бабина кухонна ложка, виделка й ніж. Але масло треба було шукати в погребі, а погреб баба замикала, щоб туди не лазили коти й Пилип, бо шкодили, спиваючи з глечиків вершки.
Але сьогодні, як на щастя, погріб був лише примкнутий; ключ стирчав із замка; баба говорила з Люсиною матір’ю; Хома стояв на сторожі біля кабиці. Пилип вийняв дужку замка з пробойця, намацав щабель і задки спустився в погріб. В погребі стояли горнятка з сметаною і глечики з молоком. Між двома великими глечиками примостився один кухлик. Глечики були зациганені, чорні; кухлик же був гарний, коричневий, З зеленими квітками на боках. Пилип підняв цей кухлик, притулив його вінцями до рота і посопів хвилин зо дві; а як це зробив, відкраяв кусок масла і вискочив на гору так, мов ніколи й не спускався у погріб.
Масло вони поклали на сковорідку і, як воно розтопилося, почали опускати у веселе кипляче шумовиння маленькі шматочки рожевого м’яса, що принесли з собою від ковбані після того, як там за французьким звичаєм добре пополювали.
— От коли б сюди ще цибульки! — ловлячи ніздрями ніжні пахощі, що йшли з сковорідки, замріяно мовив Хома.
— Еге ж, еге ж, — зразу погодився Пилип. Він заскочив у хату, знайшов у старій салатовці сніпочок молоденької цибульки, вмить її покришив і сипнув на сковорідку.
Хома осміхнувся, і ця усмішка полізла йому аж до вух:
— От пахтить!
— Та ще ж як ловко! — палко підтримав його Пилип.
— Бач, ці жаби, як голубенята, — образно висловився Хома.
— Куди там голубенятам, — заперечив Пилип, — мов смажені перепеленята.
Пилип ніколи не їв смажених перепеленят; це не мало значення, адже ж і жабенят він ще не їв, а тільки збирався покуштувати.
Поки приятелі так говорили, знявся вітрець; він потяг з двору на город; баба Текля принюхалася, вдарила руками об поли, а потім скрикнула;
— Ох лишенько, коли б ото не Пилип!
Ще здалеку побачила вона кабицю в дії, струмок диму з її верху, двох хлопців біля неї і сковорідку на жару.
— Так і є! — баба Текля знову вдарила руками об поли і скрикнула, тільки не так, як попереду, а отак: — Боже ж мій, господи! Чуло ж моє серце, що Пилип так не буде: щось та утне!
Вже біля кабиці, побачивши на сковорідці печеню, баба Текля втретє вдарила об поли:
— Матіночко моя, та це ви, антихристи, всіх голубенят перевели!
Вона охкала, ойкала, а Пилип, позираючи спідлоба, казав:
— І зовсім не всіх, а тільки п’ятеро. П’ятеро наших, а п’ятеро он Хоминих…
Подія не набрала дальшого розвитку, бо баба Текля була лагідна. Їй незабаром стало шкода Пилипа. Та й Хому. Бач, виголодніли як, сердешні. Вона ще трохи погримала на них, потім винесла з хати хліба, тарілки, понакладала із сковорідки хлопцям печені, та й собі трохи — двійко чи трійко, і як їла — хвалила:
— Гарні голубенята. Сказано — птиця: м’ясо ніжне і кісточок отих ще немає.
Хлопці теж уминали, аж за вухами лящало.
А от батькові Пилиповому, що працював шофером на базі, не все сподобалося. Нагодившись у двір між двома рейсами, і довідавшись про історію з голубенятами, він мерщій метнувся у голубник. Пилип, поки це робилося, стояв, опустивши низько голову, і вже дослухався до мурашок, котрі почали ворушитися у нього за спиною. Хома теж стояв невеселий. Яка вже тут радість!