Павло Вольвач
Розділ 1
Знайти Іллю
Мене звати Краснодар Горностаєв. Здивувалися? Всі дивуються, коли чують уперше. Ще нехай Горностаєв, але Краснодар! Цікаво, чи міг бути Ставрополь або Ростов? Таганрог Горностаєв – теж непогано. Мабуть, мій тато, а це він наполіг на такому імені, любив географію, а може, мав якийсь приємний спогад про Краснодар. Не знаю і спитати не можу, бо батько пішов з родини, коли мені ще не було року, і потім так загубився у житті, що я досі не знаю про його подальшу долю. Мама залишилася, але коли мені було вісім років, її збив автобус. Мене узяли дід та його друга дружина. З ними я й зростав. Закінчив школу, вступив до інституту по квоті для сиріт, потім сів на вісім років за вбивство. Не хочу про це багато балакати, просто скажу, що відсидів увесь термін, зробив висновки і став на шлях виправлення. Можливо б, на ньому і не затримався, бо ж коли я вийшов з колонії і повернувся до рідного міста, тут мене ніхто не чекав. Дід помер, його дружина успадкувала квартиру, продала її і поїхала доживати до доньки у Сімферополь. Я не мав де жити, мене не брали на роботу, тож мусив украсти щось чи пограбувати когось і повернутися за ґрати. Але я не хотів повертатися. Я хотів жити чесно, працювати і спробувати витратити на щось путнє хоча б ту частину життя, яка залишалася.
І тут мені пощастило. Один знайомий по колонії підказав мені звернутися до детективної агенції «Хаос» в Оклункові. Знову здивувалися? Детективна агенція «Хаос»? Що за фігня? Агенція була названа на честь її засновниці і директора – Понамки Хаос. Вже втретє здивувалися? Просто у неї важкозрозуміла суміш крові різних народів, з якої випливло грецьке прізвище і, начебто, болгарське ім’я. При цьому вона білявка, три роки працювала у міліції, займалася купою різних видів спорту, а зараз зупинилася на боксі, якому віддає по 3–4 тренування на тиждень. Я називаю її «моя добра панна Понамка Хаос», бо вона врятувала мене. Дала роботу, дозволила жити у себе на дачі.
Коли я приїхав сюди вперше, дачний будинок був розграбований, навколо нього росли двометрові чагарники. Я почистив усе, підремонтував, зробив грубку в будиночку і плиту під навісом на дворі, де у теплу пору готував на дровах їжу. Готував не для себе, при зрості метр сімдесят вісім моя вага складає 54 кілограми. До колонії я важив під дев’яносто, але в неволі схуд. Щось трапилося з організмом, я втратив апетит. Назавжди. Навіть вийшовши на волю, ледь примушував себе щось з’їсти. Але полюбив куховарити. Для Понамки, яка мала просто надзвичайний, як на струнку білявку, апетит. Жартувала, що їсть за себе і «за цього парня», тобто за мене.
Того ранку я прокинувся о п’ятій, саме світало, на вулиці стояли тиша та прохолода. Я помилувався цією ідилією, а потім розпалив багаття у плиті на вулиці. Поставив кипіти воду в казанку, а сам сів чистити усе потрібне для смачного супу зі свинячими реберцями. Картопля, цибуля, морква, вирвав побільше зелені на городі, кинув у воду м’ясо. Слухав навколишню тишу. Була середа, то дачі стояли порожні, отже, тишу ніщо не порушувало. Сонце потроху вставало, вітру не було, заповідався черговий спекотний день.
Я узявся до млинців. Велика сковорода на п’ятдесят сантиметрів у діаметрі, яку я купив на підпільному пункті прийому металу. Хороша сковорода, яка дозволяла робити великі млинці, що так подобалися моїй добрій панні Понамці Хаос. Вилив тісто на сковороду, а сам місив сир з яйцями та цукром, готував начинку. Підкладав дрова у пічку, слідкував за реберцями у супі. Поставив чавунок на локшину. Згідно плану, на обід мали бути суп з реберцями, паста з морепродуктами та млинці з сиром на десерт. Меню подобалося мені, і я посміхався, з приємністю нюхаючи смачні запахи над пічкою. Але їсти зовсім не хотілося.
І добре, бо їжа одна з тих мотузок, які зв’язують людину. Я бачив, що робив голод з людьми на зоні. Це була одна з найнадійніших технологій зламу. Адміністрація перекривала посилки, наїстися тюремною їжею було неможливо, і людина починала голодувати. Тиждень, другий, третій, людина нервувала, постійно хотілося їсти, думки і сни тільки про їжу, скавуління шлунку забивало всі інші бажання, виснажувало, випалювало зсередини, і люди не витримували. Хтось намагався вкрасти їжу в тих, кому посилки надходили. Таких били, могли і вбити, бо по законах зони красти продукти у товариша то був великий злочин. Хтось повз на колінах до адміністрації і погоджувався на всі умови, аби тільки наїстися. Одним треба було доносити, іншим платити хабарі, щоб отримувати посилки. Розмір данини залежав від твоєї заможності в очах адміністрації. З мене хотіли брати двісті гривень на місяць, а з когось могли вимагати переписати квартиру. Мене марудили три місяці, аж поки не побачили, що мені було байдуже. Спочатку я мучився, як і всі, а потім організм перелаштувався, я звик до голоду, став спокійним. Згодом адміністрація стала пропускати посилки, але апетит так і не повернувся до мене. І добре.