Об авторе

Олекса Петрович Стороженко 24 листопада 1806 с. Лісогори,Чернігівська область]] — † 18 листопада 1874, Берестя, теперБілорусь) — український письменник, етнограф, драматург. Дядько Дмитра та Левка Ревуцьких [1]. Учасник походу 1849 в Угорщину російської імператорської армії (1849). Слідчий-криміналіст.

Народився у селі Лісогори Борзнянського повіту в сім'ї дрібного поміщика, відставного армійського офіцера Петра Стороженка.

Козацький рід Стороженків відомий з XVII ст.; відомості про його представників є в гетьманських універсалах і документах Генеральної військової канцелярії XVIII ст. Предків письменника можна знайти серед прилуцьких полковників, ічнянських і повстинських (Лубненского полку) сотників, вони володіли чималими маєтками в Україні, зокрема на Полтавщині [2]. Пізніше Стороженки відомі як офіцери російської імператорської армії, зокрема, батько письменника - Петро Даниилович Стороженко - 18 років служив у війську, брав участь у російсько-турецьких війнах, в облозі і штурмі Хотина 1787.

Дитячі роки письменника минули в містечку Великі Будища Зіньківського повіту на Полтавщині. Дані про освіту письменника дослідники подають різні. Так А. Іщук зазначає, що Олекса Стороженко з молодих літ навчався у військовій школі. Коли йому минуло 18 років, він пішов на військову службу і майже не жив у рідних місцях, де народився і провів свої дитячі роки [2]. П.Хропко подає інші дані: "Спочатку хлопець одержав домашню освіту, а потім учився в «шляхетному пансіоні при Слобідсько-Українській губернській гімназії в м. Харкові. З виданого О.Стороженку атестату видно, що в гімназії він вивчав російську, французьку, німецьку, латинську мови, російську словесність, загальну й російську історію, географію, і виявив „чудові“, „гарні“, „неабиякі“ і „достатні“ успіхи».

Пам'ятною для Стороженка була зустріч із молодим Миколою Гоголем. Про цю зустріч, що відбулася на Полтавщині десь у 1820-х, Стороженко розповів з багатьма цікавими подробицями у своєму есеї «Спогад».

З 1824, протягом майже 30 років перебуваючи на військовій службі, О. Стороженко пройшов шлях від унтер-офіцера в кінно-єгерському до поручика драгунського полку, а згодом став старшим офіцером у штабі кавалерійського корпусу. Буваючи з полком у різних місцях, в тому числі в Україні, виконуючи різні доручення, зокрема пов'язані з відбором коней для армії, нерідко переїздив із однієї місцевості в іншу, завдяки чому мав можливість вивчати життя й побут селянства Південної України, зустрічався з колишніми січовиками. Цей життєвий матеріал став основою багатьох його творів [2].

Письменникові довелося брати участь у воєнних кампаніях: російсько-турецькій війні 1828–1829, придушенні польського повстання 1830-1831, у поході 1849 в Угорщину; він був контужений.( бідняжка)

1850–1863 - служив чиновником для особливих доручень при київському генерал-губернаторі Дмитрі Бібікові. Служба змушувала його не раз виїжджати на Київщину, Волинь, Поділля, Полтавщину, у Таврію й до інших губерній. Сучасники згадували, що практика слідчого, яка припала на той період, захоплювала О. Стороженка. «Розкриття злочину, — писав він, — дає мені величезну насолоду; цим я й буваю повністю нагороджений за свою працю».

1857 - на сторінках російських журналів і газет з'явилося ім'я О. Стороженка як автора роману з української старовини «Брати-близнюки».

1861 - став відомим і як україномовний письменник, його доробок друкували в журналі «Основа».

1863 - у Петербурзі вийшли «Українські оповідання» у двох томах, які О. Стороженко написав ще в 1850-х рр.

1864 - О. Стороженка перевели в у польсько-литовський край - м. Вільно. Там віе був у розпорядженні одіозного генерал-губернатора Північно-Західного краю М. Муравйова. Ця служба відбилася на творах письменника, оприлюнених у «Віснику Західної Росії», - вони були тенденційні, спрямовані проти польського та білоруського національно-визвольного руху 1863-1864 років.

Вийшовши у відставку 1868 у ранзі дійсного статського радника, останні роки життя провів на хуторі поблизу Берестя. Тут він виконував обов'язки повітового предсідателя дворянства й голови з'їзду світських посередників. Займався садівництвом, любив полювати й рибалити. Багато часу віддавав грі на віолончелі, малював і ліпив, нагороджений медаллю Академії мистецтв.

Осінніми та зимовими вечорами полюбляв бувати в колі знайомих, вести розмови про літературні новини, дотепно розповідати про пережите. Читав на вечорах розділи з ненадрукованої повісті «Марко Проклятий». Чимало часу віддавав своєму «последнему сказанию» - публіцистичному роману «Былое, не минувшее», який так і не був опублікований, а рукопис його загубився.

В останній рік життя постійно листувався з одеським книговидавцем В. Білим щодо завершення повісті «Марко Проклятий» та її видання. У листах до нього письменник надіслав гумореску «Вивів дядька на сухеньке», дві байки та уривок із давно написаного вірша.

До смерті письменника спричинилася прикра пригода. Повертаючись одного разу пізнього жовтневого вечора додому, Стороженко впав із кладки в холодну воду, пошкодив ногу, застудився і незабаром помер.

Поховано письменника на міському кладовищі в Бересті.

Літературна діяльність Олекси Стороженка припадає на 1850-1860-ті роки - переломний і суперечливий період у суспільно-політичному, економічному та духовному житті українського народу. Під час тодішнього національно-культурного пробудження на українському літературному обрії з'явилося ім'я Стороженка. Він почав писати російською мовою, друкувався у 1850-х у російських журналах «Северная пчела» і «Библиотека для чтения». Тут опубліковані «Рассказы из крестьянского быта малороссиян» (1858), роман-хроніка «Братья-близнецы» (1857) та інші.

З появою журналу «Основа» Стороженко почав писати українською мовою. Україномовна спадщина тематично не дуже розмаїта. Побут, звичаї, фантастика і демонологія тогочасного українського селянства та сторінки козацької держави, пов'язані з останнім періодом Запорозької Січі, з Коліївщиною, з образами колишніх січовиків - ось майже все коло порушених письменником тем.

Малу прозу письменника можна поділити на групи:

• твори на історичну тематику:

а) реальні сюжети («Голка») б) легендарно-фантастичні («Закоханий чорт»)

• твори етнографічного штибу («Два брати», «Скарб», «Дурень»)
• твори-анекдоти («Вуси»)

Репресивні заходи царизму незабаром перервали процес національного відродження, змусили замовкнути й поважного російського чиновника Стороженка. Хоч він і продовжував письменницьку діяльність після Валуєвського циркуляру, проте писав уже лише виняктово російською мовою.

З українського доробку за життя Стороженка надруковано лише два перші розділи повісті «Марко Проклятий» (Львів, журн. "Правда", 1870).

Стороженко заявив про себе як письменник романом "Братья-близнецы" (1857), супроводжуваним авторською жанровою дефініцією "Очерки Малороссии прошлого столетия". У центрі уваги письменника - сімейна хроніка двох поколінь родини великобудищанського поміщика Бульбашки, що розгортається у XVIII столітті. В романі яскраво показано, що вже тоді нащадки відважних предків, опоетизованих Гоголем в образі Тараса Бульби, перетворилися на нікчемних Бульбашок, дні яких минають у провінційному животінні.

Хоча роман написано російською мовою, в ньому нуртує українська стихія. Етнографічними описами та історичними екскурсами, докладним змалюванням побуту, запровадженням поетичних епіграфів до розділів, узятих з народних пісень, прислів'їв, приказок, поминальних плачів і голосінь, із творів Григорія Квітки-Основ'яненка, Євгена Гребінки, Левка Боровиковського, використанням у тексті українських слів та ідіом письменник вказує на національну основу твору.

Про українську вдачу художнього мислення письменника свідчать "Рассказы из крестьянского быта малороссиян" (1857). У цих російських оповіданнях часто натрапляємо на конкретні топоніми, які прив'язують їх сюжет до певних районів України (Ворскла, Псло, Дніпро, Полтава, Зіньків, Ромни, Прилуки, Пирятин, Хорол, Гурбинці, Микільська слобідкапоблизу Києва), причому письменник звертає увагу читача на характерні ознаки певної місцевості. Так, з оповідання "Подкидыш" вимальовується панорама весняного Києва: зелень Голосіївського лісу, споруди Видубицьхого монастиря, золоті бані церков і дзвіниць Печерської лаври, Аскольдова могила, Микільський військовий собор, військові казарми мавританського стилю, Царський сад, Золотоверхий Михайлівський собор, Десятинна церква, "легкая, как будто в воздухе висящая церковь Андрея Первозванного и Олегово кладбище".

Серед творів Стороженка привертають увагу мініатюрні гуморески. Це здебільшого літературно-опрацьовані, дещо розширені у смисловому плані, з конкретно виписаними образами персонажів народні прислів'я, приказки та анекдоти. Друкувалися ці твори в "Основі" під журнальною рубрикою "З народних уст", найімовірніше запровадженою Пантелеймоном Кулішем, і були об'єднані у цикл під такою назвою в збірці Стороженка "Українські оповідання" (1863).

Дослідники неодноразово зіставляли гуморески Стороженка з фольклорними творами, намагаючись віднайти ті типологічні риси, які зближують їх з відповідними народними переказами та оповідями. Так, оповідання "Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддавав" написане на основі відомої приказки, до речі, майстерно вмонтованої в текст твору, "Де чорт не справиться - туди бабу пішле". Оповідання "Вчи лінивого не молотом, а голодом" також розвиває народне прислів'я, яке, можливо, пов'язане з переказом про приборкання ледачої невістки. Дотримуючись канви фольклорної оповідки, письменник водночас вказує, що заможні батьки ще з дитинства розбещували свою дочку. Оповідання "Два брати" теж основане на фольклорному сюжеті про бідність і багатство. Оповідання "Лучче нехай буде злий, ніж дурний" трансформує поширений уснопоетичний мотив про дурня, який буквально сприймає кожну пораду. Відгомін апокрифічної легенди про Соломона, який уміло викривав злочинців, відчутний в оповіданні "Розумний бреше, щоб правди добути", а повір'я про чорта й відьму лягли в основу оповідання "Жонатий чорт".

Зразком романтичного опрацювання міфологічних мотивів є оповідання "Закоханий чорт", основане на повір'ї про кохання між чортом і відьмою та переказах про кмітливість запорожців. Оповідь діда про зустріч запорожця Кирила з чортом, історія відьми Одарки, перипетії пригод козака з чортом містять яскраві фантастичні епізоди, динамічні в розвитку сюжету, майстерні в користуванні засобами сміху. Фантастична історія, яка охоплює кілька центральних розділів, наче перлина, вкладена в коштовну композиційну рамку. Оповідач під враженням поїздки шляхами Слобожанщини з задушевним ліризмом змальовує картини природи.

Легендарно-фантастичне оповідання "Закоханий чорт" позначене певним наслідуванням романтичної манери молодого М.Гоголя. Типологічна схожість цього твору з оповіданнями з "Вечорів на хуторі біля Диканьки" виявляється в тому, що сюжет побудований на демонологічному матеріалі, реальне химерно переплітається із фантастичним, щедро використані образи народної сміхової культури, а також неординарно подані художні подробиці, мова твору барвиста. Як і автор "Вечорів...", О.Стороженко прагнув створити поетичний образ України, овіяної повір'ями, легендами, піснями. Хоч, правду кажучи, за два минулі десятиріччя в літературі відбулися докорінні зміни, і те, що було природним на початку 1830-х рр., стало анахронічним у 1850-х.

Кілька оповідань О.Стороженка своєю тематикою і образністю звернені в минуле, воскрешають картини життя й побуту запорожців. Спогади про Січ і звитягу козацтва були ще свіжими наприкінці 1820-х рр. В оповіданнях "Кіндрат Бубненко-Швидкий", "Прокіп Іванович", "Дорош", "Мірошник" письменник сприймає козацтво з певним замилуванням, оминаючи конкретні історичні події. Зображуючи минуле, він звертався до народного епосу. Окреслюючи образи козаків, О.Стороженко вдавався до романтичної вигадки, прикрашування лицарів степу, наслідуючи повість М.Гоголя ("Тарас Бульба"), нариси Г.Квітки-Основ'яненка ("Головатий", "Основание Харькова"), романи П.Куліша ("Михайло Чарнишенко", "Чорна рада").

Романтизовані автором герої його творів водночас є реальними історичними постатями. Тому, хоча ці твори О. Стороженка визначаються як оповідання, певне, правильніше було б називати їх нарисами, своєрідними белетризованими портретами. Автор і сам прямо вказує на зустрічі з людьми, які зображені в його творах. Про нарисовий характер цих явищ особливо свідчать "Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа", в яких докладно змальовується життя і побут запорожців у Січі в останній період її існування. Запорожець Микита Корж - постать історична - з дитинства виховувався серед січовиків і, маючи міцну, ясну пам'ять, багато розповів цікавого про минуле О. Стороженкові, з яким познайомився 1827 року, і навіть здійснив з ним спільну поїздку по місцях запорозької слави.

О. Стороженко познайомив з Коржем катеринославського архієпископа Гавриїла, і той на основі записів розповідей запорожця видав в Одесі книжку "Устное повествование бившего запорожца Коржа" (1842). На основі цієї книжки О.Стороженко підготував і свої "Споминки...", збагативши їх численними примітками. "Споминки...", як і твори з циклу "Оповідання Грицька Клюшника", за своєю жанрово-композиційною структурою нагадують відомі в літературі подорожні описи. Критики вказували на певну їхню спільність з деякими російськими повістями Т.Шевченка ("Близнецы", "Княгиня").

Розповідаючи про запорожця Кіндрата Бубненка-Швидкого з однойменного оповідання, автор конкретно називає тульчинську околицю, де ще й після смерті козака "гоготить луна од його оповідань". Трагічна доля судилася колишньому "колієві": у бойових сутичках із карателями загинув його син, шляхта вирізала всю сім'ю, Кіндрат залишився наодинці зі своїм невиліковним горем. Автор так розкриває суть цього образу: "Молять Бога, щоб він оборонив люд од огня, меча, потопу, гладу, трусу і хороби: зложи докупи усе те лихо, і вийде з нього одна тільки козача сльоза. Глибоко вона криється у серці, важка вона, не латво її зворушить; а як же видавлюють її з ока, то горе і людові, і краю, і годині!.."

Щирим ліризмом сповнені "Оповідання Грицька Клюшника", в яких ідеться про часи, коли запорожці після зруйнування 1775 р. Січі осідали хуторами в степових балках та байраках. У цьому циклі змінюється образ оповідача - це колишній запорожець, який тепер оселився в степу й розказує про складний період у житті своїх побратимів. Змінилися часи, змінилось і життя колишніх січовиків. О.Стороженко показує, як нелегко пристосовувались вони до нових умов. Але замилування патріархальною старовиною в цих творах, прагнення переконати читача, що ті пани, які вийшли із козацької старшини, добрі і справедливі, звучали надто фальшиво. Не дивно, що в журналі "Современник" (1863, кн. 8) одразу ж після виходу збірки "Українські оповідання" з'явилася рецензія, яка гостро засуджувала такий підхід автора до зображення дійсності.

Стороженко був ображений оцінками рецензента. В одному з листів до В.Білого згодом він писав, що саме через них і перестав творити по-українському. А.Кримський у статті, яка супроводжувала переклад рецензії "Современника", опублікований 1901 р. в "Літературно-науковому віснику", зазначав, що неглибоким був патріотизм автора "Українських оповідань", коли "міг пропасти через одну-однісіньку рецензію".

"Оповідання Грицька Клюшника" багатьма особливостями нагадують ідилію П.Куліша "Орися" (1844, надр.- 1857). Ця схожість виявляється в ідеалізації життя й побуту козацтва в ту пору, коли воно осідало чи осіло хуторами, а його старшина вже урівнювалася в правах з великоросійським дворянством. Впадають в око й такі риси цих творів, як змалювання побуту в міфологічному плані, схрещення ліричних і гумористичних тональностей в оповіді, акцентування моралізаторських настанов у християнському дусі. Романтизм О.Стороженка, характер його історизму відповідали напряму журналу "Основа", бо часопис часто подавав хутірську екзотику, поетизував старовинні звичаї та обряди.

В основі гуморески "Вуси" лежить один з тих анекдотів, що активно побутували в чиновницькому середовищі (сучасники свідчили, що О.Стороженко літературно опрацював анекдот, який розповідав жартівник Животовський із Опішні).

Оповідання "Голка", побудоване на анекдотах про Потоцького, передає необмежену сваволю магната. Взявши для твору незначний з першого погляду факт присікування Потоцького до дрібного шляхтича, письменник зумів піднестися до ширших соціальних узагальнень.

Жанр п'єси "Гаркуша" автор визначив як "драматичні картини у трьох діях", адже ж конфлікт дії майже немотивований. В центрі уваги - історична постать повстанського ватажка Гаркуші, який зі своїм загоном наводив жах на лівобережне панство. Письменник, використавши відомий факт про бунтівника (йому мав бути відомий драматизований нарис Г.Квітки-Основ'яненка "Предания о Гаркуше", надрукований 1842), окреслює образ свого героя романтичними барвами, відзначає благородство вчинків колишнього запорожця, його сміливість, відчайдушність, чесність. Усі сюжетні колізії твору пов'язані з палким коханням романтичного розбійника до красуні сотничихи.

Повісті "Марко Проклятий" автор дав жанрове визначення: "Поэма на малороссийском языке из преданий и поверий запорожской старины". У листах до одеського книговидавця В.Білого письменник докладно розповів історію написання повісті. Протягом 30 років він збирав легенди про вічного страдника-мандрівника Марка, якого за гріхи не приймає земля. За народними переказами, пригоди Марка відносяться ще до часів Хмельниччини, і Стороженко вирішив показати свого героя на тлі подій 1648-1654 років. Авторська концепція героя викладена в одному з листів до В.Білого: "Каждый народ имеет своего скитальца: древние греки - Одиссея, французы - Вечного жида Сантенера, испанцы - Мельмота, у немцев и англичан их не перечтешь, у русских - Кащей Бессмертный, а у малороссиян - Марко Проклятий, но, кажется, малороссийский Марко заткне за пояс всіх скитальців".

Перші 4 розділи повісті є літературною інтерпретацією фольклорних легенд про вбивцю і кровозмішувача і, власне, вводять нас у суть образу трагічного героя. Відгомін цих легенд знаходимо в трагедії Софокла "Едіп-цар", у піснях про злочинне кохання між братом та сестрою. Приказка "Товчеться, як Марко по пеклу", поставлена епіграфом до твору, українізує постать героя, змушуючи згадати один з старовинних віршів про Марка Пекельного.

Марко Проклятий - постать трагічна. Він тяжко карається за гріховне співжиття з сестрою, за вбивство сестри, матері й інших людей. Навічно проклятий батьком, що встав з могили, Марко приречений носити в страшній торбі за плечима голови вбитих ним матері й сестри. Та, дотримуючись народної моральної істини, втіленої в проклятті, автор дещо розвиває її. Трактуючи образ Марка, письменник проводить ідею, що страждання вічного мандрівника легшають, якщо він здійснює добре діло для громади.

У наступних розділах твору йдеться про початок повстання на Лубенщині, якою володів Ярема Вишневецький. У цьому русі знаходить своє місце молодий козак Кобза, а повстанцям у вирішальну хвилину приходить на допомогу Марко.

Повість лишилася незакінченою. Згодом невідомий автор дописав останні розділи її, проте не зумів дорівнятися Стороженкові. Він конспективно (більше розповідаючи, ніж показуючи) дає свою, примітивну версію дальших блукань Марка, хоч у передмові до першого видання В.Білий вказував, що останні 4 розділи "згруповані" відповідно до викладеного автором плану твору.

Ще за життя письменника окремі твори ("Закоханий чорт", "Вуси", "Голка") перекладені російською, німецькою, сербсько-хорватською мовами. Пізніше були надруковані в російських перекладах оповідання "Не в добрий час", "Дорош" та "Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа".

Яскравий сюжет, насиченість діалогами, колоритні образи в прозі О.Стороженка не раз привертали увагу діячів театру. Так, М.Кропивницький І885 р. здійснив інсценізацію оповідання "Вуси" і за його мотивами створив однойменну комедію в 4 діях. Цікаво, що серед дійових осіб на перше місце висунуто поміщика "дохожалих літ", колишнього військового, і наділено його відомим на Полтавщині прізвищем Бразолій. Сам М.Кропивницький виконував у виставі головну роль.

Відомі дві драматичні переробки повісті "Марко Проклятий", здійснені П.Барвінським 1898 і В. Поповичем (Райським) 1902. Залишилися в рукописах інсценізації "Не в добрий час" М. Тугого (Короля) і "Чорт, закоханий у відьму" невідомого автора.