А ось друзі ножа – зовсім інша справа. Якщо вони захочуть зайти в гості, стукіт без відповіді не зупинить їх.
Нік витер Х'юго майже ніжно. Х'юго, як завжди, добре впорався зі своїм завданням. Нік вирішив, що його валізу можна залишити. До портфельу потрапило кілька речей: рушник, ніж, бритва, книга, яку він не дочитав у літаку, наполовину повна фляжка.
Тільки інші речі, які він хотів, були в нього. Вільгельміна, Гюго та П'єр.
Його не хвилював його підпис у реєстраційній картці готелю. Департамент витратив два місяці на те, щоб навчити його, як змінювати свій почерк, щоб він відповідав імовірним іменам, і створював напрочуд нерозбірливі підписи, які виглядали як справжні, але нічого не писали і не піддалися аналізу. Насправді він зареєструвався як Вілл Гезер, але ніхто ніколи не впізнає.
Кілька хвилин він ретельно оглядав кімнату 2010, потім обережно вийшов у коридор і зачинив двері на засувку, що самоблокується. Ключі від кімнати він залишив на письмовому столі. Потім він повісив табличку "Не турбувати" на ручку і попрямував до сходів зі своїм портфелем.
Спільник Пікколо, якби він усе ще був поблизу, навряд чи з'явився б при яскравому світлі. Як би там не було, Х'юго був готовий до нього. Нік піднявся на два прольоти, уважно стежачи за будь-якими ознаками присутності, що приховується, і попрямував до ліфта.
За нинішнього стану справ поліція Нью-Йорка мала складну справу. Швидше за все, нерозв'язне. Тут не було нічого, що могло б призвести до Ніка Картера. Але роботодавці ножа скоро дізнаються, що їх видобуток було попереджено достатньо, щоб убивати та бігти. Це може призвести до неприємного майбутнього. В якомусь сенсі шкода, що він убив ножа наповал.
Проте стогнати над трупами було марно. Особливо ті, що не були твоїми власними.
* * *
Нік подивився через дзеркальне скло телефонної будки у вестибюлі, гадаючи, скільки їх там і що сталося з другим чоловіком.
Телефон кілька разів задзвонив віддалено.
"Так?" Яструб відповів із характерною різкістю.
«Хтось щойно надіслав ніж із заточеним лезом», - сказав Нік. "Я відмовився від доставки".
"О. Неправильна адреса?"
Ні. Думаю, адреса правильна. Неправильний пакет.
"Що так? Що ти замовив?"
"Сокира."
"Кур'єр досі там?"
«Так. Він буде тут якийсь час. Можливо, він знайде компанію – когось, щоб перевірити доставку. Але хтось інший має їх впустити. Думаю, мені краще змінити готелі. Чи буде "Рузвельт" відповідним для вашого пакету? "
«Добре для мене, якщо не для них. Не поріжся".
Голос старого був трохи кислим. Нік практично міг чути, що він думав. Справі було лише кілька годин, і N-3 вже надав труп, щоб заплутати ситуацію.
Нік посміхнувся у телефонну трубку. "Ще дещо. Коли ви відправляєте когось із приводу цієї доставки, пам'ятайте про вхідні двері, а також про службовий вхід. Це може мати велике значення.
«Не турбуйся про мою пам'ять». Хоук повісив слухавку.
Нік глянув у вестибюль і знову набрав номер. Цього разу він зателефонував до Хедвей-хауса і запитав Ріту Джеймсон.
«Привіт, міс Джеймсоне? Нік Картер. Вибач, я спізнився». Рита здавалася напруженою.
"Слава богу, це ти". Він почув подих полегшення, і її голос трохи посвітлішав. "Я думав, ти передумав".
«Жодного шансу. Я боявся, що ви могли мати після денного хвилювання».
"О Боже. Хіба цей ранок не був жахливим? Я не можу викинути це з голови». Голос знову збільшився. «Цей бідняк! І діти, і крики, кров. Я не можу цього винести!
«Лєгше, тепер легше». Нік був стривожений знайомим звуком істерії, схожим на сирену. Але сказати «Я не можу цього» здалося кумедним. Може, й ні. Жах цього було важко винести. Він став жорсткішим у власному голосі.
«Ти збираєшся розвалитися чи збираєшся взяти себе до рук? Тому що, якщо ти розпадаєшся, ти робиш це самотужки. Якщо є щось, чого я не можу винести, то це істерична жінка».
Він чекав. Зазвичай вони застосовували цей рядок.
«Якщо є щось, чого я терпіти не можу, – холодно відповіла Рита, – це людина, яка думає, що це має значення, чорт забирай, те, що вона може винести, і завершує це тим, що вливає мені у вухо пихатий кліше і ... »
"Так то краще." Він голосно засміявся. "Ці старі побиті фрази майже завжди допомагають".
Потім настала коротка мовчанка: «Ой». І трохи посміятися.
"О скільки я тебе заїду?" – жваво спитав Нік. «Давай подивимося… зараз вісім тридцять, і, боюсь, у мене ще є одна чи дві справи. Як ти думаєш, ти зможеш протриматися приблизно до дев'яти чи дев'яти п'ятнадцяти?
«Якщо ви думаєте про їжу, я ніколи в житті не був такий голодний. Але я б одразу не забрав мене в цьому місці». Вона думала вголос. «Ми могли б зустрітися у кафе «Арнольд» чи у… ні, не думаю, що я хочу чекати у ресторані».