Останнім часом Олені дуже залежало на тому, аби залишити Україну. Роман казав їй, що з кожним днем почувається все більше затиснутим, що, ходячи містом, мовби мусить розривати розтягнений повсюди колючий дріт. І він його рве, і сам об нього рветься, розчищає дорогу, а на ранок цього дроту стає більше, і прориватися все складніше й болючіше. У таких випадках зазвичай кажуть, що «тільки сліпий не побачить». Олена не могла бачити змін, але відчувала їх доволі конкретно. Змінилися настрої людей, змінився тон розмов у громадському транспорті, фальшивими стали голоси ведучих на радіо, вулиці захлиснула в’язка й смердюча депресія. Остання крапля надії випарувалася після жовтневих виборів до парламенту, коли стало зрозуміло: Україну навмисне заганяють у вигрібну яму і вже можна валити. Олена передовсім жаліла Романа, бо їй було байдуже, де жити, з її сліпотою всюди забезпечена хоча б мізерна, але допомога держави, бодай моральна, але підтримка близьких. А Романові доводилося фактично тягти їх двох, і хоча він не казав ніколи, як йому важко, і ні на що не жалівся, але Олена вже довгий час відчувала в ньому глибоку затвердлу втому, яку їй не вдавалося вирвати ані з ходу вигаданими казками, ані співом, ані пестощами, — тими небагатьма речами, які їй добре вдавалося робити без сторонньої допомоги.
Роман за освітою був дизайнером. Після університету пішов працювати в компанію, що готувала проекти для всіх охочих щось збудувати. Останніми роками охочими переважно були ті, хто робив замовлення, пов’язані з європейською першістю з футболу. Ні, звісно, не йшлося про готелі чи стадіони. Цим займалися хлопці дуже серйозні. Романовій конторі залишалося те, на що не хотіли витрачати час ці серйозні хлопці. Проекти супермаркетів, кінотеатрів, нічних клубів, автостоянок і кіосків із хот-догами та шаурмою в місцях потенційного скупчення туристів — ось чим займалася їхня компанія.
Декілька разів їм пощастило вирвати в конкурентів замовлення в самому Києві, що для невеличкої компанії з Дніпропетровська розцінювалося як однозначний успіх. На превеликий жаль, скільки Роман пам’ятав, їм лише зрідка діставалися вартісні, грошові й цікаві замовлення. У такі періоди контора оживала, усі ходили на пиво після роботи, часом навіть зустрічалися у вихідні. Але Роман таких замовлень міг пригадати не більше п’яти. Решта були дрібні, сірі клієнти, настільки слизькі й часом навіть неадекватні, з такими замашками, що праця на них лише гнітила.
Хтозна, чи то була така Романова карма, чи аура їхньої компанії, але всі майже шість років роботи там колектив існував із думкою, що їх «ось-ось закриють і виженуть на фіг». Роман вважав, що це насамперед є прямим наслідком невмілої кадрової політики керівництва. Керував ними певний депутат від правлячої на той момент партії, і він, само собою, посадив у крісло директора свого синка. Синок — одноліток Романа, гладкий, огидний, та ще й самозакоханий і тупий. Мажор на всіх зривався, хамив, нікого не слухав та намагався залізти під спідницю кожній із трьох дівчат, котрі на нього працювали. Коротше, нічого нового в стилі управління.
Роман, як і всі інші в колективі, твердо знав, у чому причина їхніх провалів, але мовчав, як партизан. Йому не хотілося проблем. Прагнув працювати спокійно, жити тихо й не заглиблюватися в те, як насправді тяжко ведеться.
Але всьому на світі приходить край. Після футбольного чемпіонату кількість замовлень різко впала до нульової позначки. Контора три місяці сиділа майже без роботи, наче всі виклали свої гроші й сили під час тієї першості й надалі нічого нікому не було треба. Усі бюджети попиляли, усі гроші вивезли, будувати ніхто вже не хотів.
А потім сталися вибори. Після того, як Центрвиборчком оголосив офіційні результати народного волевиявлення, Роман вклав Оленку до ліжка, заколисав її і, нечутно вийшовши на вулицю, напився в першому-ліпшому генделику майже до непритомності. З цією країною все було ясно. Падав холодний косий дощ, осінь пробирала сирістю аж до кісток, і йому вперше в житті стало по-справжньому боязко за них з Оленкою.
Наступний ранок, похмільний і жовтий, підказав рішення сам собою. Вийшовши вранці за мінералкою, Роман біля свого під’їзду натрапив на оголошення про роботу на будівництвах у Європі. Було вказано номер телефону та адресу. Зателефонувавши й домовившись про зустріч, Роман заїхав до них, а вже за півгодини вийшов на вулицю, зайнятий лише одним питанням: їхати до Праги чи Мюнхена. Порадившись з Оленкою, вирішили гайнути до Чехії, усе-таки свої, здавалося, там буде легше.