— Ну а як же… — розгублено починав був «милий і дорогий», але замовкав.
Пілсудський у такі моменти посміхався йому особливо хижо й однозначно. Невдовзі сталося так, як і прогнозувала Аґнєшка, — той, чийого імені вона і не запам’ятала, втік, а Пілсудський надалі жив із нею.
Історія появи цього котяри в житті Аґнєшки прозаїчна й проста. Одного разу, років сім-вісім тому, коли вона ще не визначилася чітко з місцем чоловіків у своєму житті, їй зробили боляче. Вона мало не цілими днями ходила тоді рідним районом Варшави, вимокаючи до нитки під квітневим дощем, сподіваючись захворіти і вмерти. Кохановська, як і більшість схильних до творчості людей у її віці, впивалася цією трагедією. Це нещастя робило її щасливою від усвідомлення того, що вона вміє так гостро, щиро й глибоко відчувати. Вона пила свою самотність і своє розставання, просто-таки купалася в них, не беручи до уваги все те, що відбувалося у світі за межами особистої драми, і планувала прожити так решту життя — болісною й чутливою.
Але не так сталося, як гадалося, що, втім, не така вже й рідкість у віці «трохи за двадцять». Одного дня неподалік від свого будинку, там, де до війни була стара молочарня, а потім, у пізніші часи, бар, у якому збиралися надвечір мало не всі чоловіки з їхньої вулиці, вона знайшла картонну коробку, дбайливо поставлену під каптурик, на сухе місце. Там, судячи зі звуків, сиділо залякане кошеня. І справді, відкинувши верх, Аґнєшка побачила малий сіро-бурий пухнастий клубочок, який пищав так, що їй рвалося серце. Ні, нещасливе кохання не було забуто моментально, ні! Але тепер у неї з’явився колега по нещастю — цей кіт. Сльози тимчасово було витерто, серце міцно зашито нитками турботи й ніжності, а коцура урочисто принесено додому, відмито, вичесано й нагодовано половиною сардельки й молоком. Наступний рік Аґнєшка майже невідлучно провела з котом, якого назвала Пілсудським за довгі вуса й рішучий характер, ледь не щодня напивалася й нікого більше не потребувала. Лише через рік, наступної весни, знову вирішила, що варто жити, і пішла гуляти містом, як раніше. А вже вирослий сіро-бурий котяра із зухвалою розбійницькою мордою сидів на підвіконні й дивився, як його красива хазяйка радісно, але ще не дуже впевнено простує вулицею.
З книжками була така ж історія, як і з ірисками. Це те, що вона не могла викреслити зі свого щодення і що, на перший погляд, видавалося всім доволі непоганою рисою. Тільки-от познайомившись з Аґнєшкою Кохановською ближче, можна було помітити, що її любов до книг фанатична і відгонить мало не релігійністю. Квартира на Зомбковській мала дві великі кімнати, довгий коридор, кухню, ванну, туалет і балкон. Найдавніші друзі Аґнєшки добре пам’ятали, що, ідучи до неї в гості, варто прийняти душ удома, бо часто траплялося так, що навіть глибока ванна була завалена книгами, які вона купила кілька годин тому на розкладках неподалік і які поки що не було куди покласти. Вони знали, що в кухні існують цілі стоси книжок, які можна використовувати замість стільців, а часом і замість ліжок. Це мало кого дивувало, але коли друзі хотіли когось привести до Аґнєшки вперше, то мусили про це попереджати гостей, аби обійшлося без неприємностей.
Одного дня ситуація дійшла до критичної, за книжками вже не видно було меблів, а Аґнєшка майже перестала їсти, поринувши в читання міцно й надовго, не бажаючи звідти повертатися. Троє найближчих на той час друзів збиралися навіть заманити її до психіатра та й узагалі якось дати цьому раду, бо, як відомо, сидячи за книгами цілий час, недовго і збожеволіти. Але, на їхній превеликий подив, ситуація вирішилася сама собою. Хтось нагорі чи то навмисне переключив, чи випадково зачепив ліктем якийсь тумблер, і Аґнєшка майже закинула читання, почавши натомість писати вірші. Писання йшло їй легко й натхненно, пробирало до кісток абсолютно сторонніх людей. Близьких друзів, яких переважно ті вірші і стосувалися, її поезія просто розмазувала по стінах. Але вони трималися з усіх сил, лише зрідка, аби не зазналася, даючи зрозуміти, що Аґнєшка пише щось вартісне і проникливе.
А Кохановська працювала над собою. Багато писала, не даючи собі клопоту знайомитися з теоретичними працями з поезії, беручи натомість експресією і вмінням читати свої вірші вголос. Поступово подолала страх великих аудиторій, які здавалися їй після заваленої книгами квартири цілими мільйонами людей. Зрештою досягла того, що про неї заговорили і з її думкою в якихось питаннях стали рахуватися.
Коли Аґнєшці було двадцять сім, на неї вийшов представник поважного видавництва і запропонував контракт на кілька книжок. Вона погодилася і, нарешті знайшовши баланс між читанням і писанням, серйозно зайнялася прозою, перечитуючи при цьому в рік десятки грубезних книг і почавши активно займатися перекладами з німецької та української.