Отже, усі зібралися, усі готові, фільм розпочнеться за кілька секунд, як сказав би Джим Моррісон.
Порятунок
До речі, ще трохи про Моррісона. Романові, що вдивляється у вечірнє небо над Варшавою, вже годину в голові крутиться лише одне: «People are strange, when you are stranger, faces look ugly[1]»… І важко додати щось, усе абсолютно точно. Він цілу добу топче обітовану землю Євросоюзу, а все досі так само, як і вдома, у місті, де він народився і виріс. Української поблизу не чути, вирахувати когось, хто зміг би допомогти, у цьому натовпі просто нереально, він зі свої ми проблемами тут нікому не цікавий. І ці гопники такі ж, як і вдома: забрали все і швидко вшилися.
Кров на обличчі давно висохла, пульсуючий біль під ребрами поступово змінився на ниючий і ледь відчутний, а Оленці Роман досі нічого не сказав. Щойно він ступив на поріг громадського туалету, троє виродків зацідили йому в сонячне сплетіння і в голову, забрали торбу з усіма грошима та мобільним телефоном і зникли. Роман і писнути не встиг. На щастя, паспорти і візи він за кілька хвилин до нападу переклав до внутрішніх кишень куртки. Отже, можна звернутися до посольства, там дадуть грошей на квиток додому. Та проблемка в тому, що звідти вони лише вчора поїхали і взагалі-то збираються до Праги. Та і яка державна установа працює на Різдво?
Роман так довго дивився вгору, аж заніміла шия. Він покрутив головою й озирнувся, шукаючи поглядом Олену, щоб їй усе розповісти. Але розворот вийшов незграбний, Роман плечем добряче зачепив жінку, яка швидко йшла з боку Ринкової площі. Від удару пані завалилася навзнак і тепер вибиралася із замету, намагаючись зрозуміти, що це було. Побачила Романа — і в очах її застрибали блискавки.
«Чудово мене зустрічає Європа: пограбували, грошей нуль, морда побита, жити нема де, зимно, а ще й зараз ця пані заверещить на все місто, і ми з Оленкою замість потяга на Прагу, що рушає за годину, маємо всі шанси зустріти цю ніч у поліцейському відділку», — думав Роман, поки полька хапалася за його простягнену руку й підводилася зі снігу. Вона справді збиралася верещати, обличчя виражало чисту й безумовну лють. Блискавки з очей перескочили на вуста, і жінка вже набрала була повні груди повітря, аж тут Роман стиснув їй руку — делікатно, але переконливо — і тихо заговорив, майже зашепотів:
— Послухайте, пані, я дуже-дуже перепрошую, правда. Мені прикро, що так вийшло, я не хотів завдати ні якої шкоди, я вас просто не бачив. Вибачте, якщо зробив боляче або неприємно, це збіг обставин. Будь ласка, не зчиняйте ґвалту, я і так маю величезні проблеми, і якщо до них іще додастеся ви, мене це може добити. Добре?
Десь на середині цієї вишуканої промови Роман збагнув, що жінка ні слова не зрозуміє, бо він за звичкою говорить українською й навіть не спробував перейти на свій неоковирний English. Від цієї думки хлопець аж похолов. Проте полька слухала його уважно, ніби пригадуючи щось, маска люті нечутно відлетіла кудись убік, і під нею проявилися доволі приємні риси обличчя.
— Гаразд? — перепитав.
Невпевнено всміхнувся їй, але згадав, що має побите лице, і потупився. Сніг, який вона досі не струсила з джинсів, подекуди розтав і розійшовся темними плямами. «Вона має теплі стегна», — майнуло в голові в Романа, а слідом за цим: «Чччорт, про що це я?!»
Він підвів очі й подивився на неї питально, мовляв, то що, я піду вже?… Полька нарешті заговорила:
— Ви українець?
— Що?! — мало не закричав Роман. — Чорт забирай, ви мене розумієте?
— Так, розумію. Будь ласка, не згадуйте диявола, адже сьогодні вечір перед Різдвом Христовим…
— Добре, добре, вибачте! У мене величезні проблеми, а я не знаю польської мови і, правду кажучи, перебуваю в цілковитому відчаї зараз.
— А що сталося? Я можу чимось допомогти?
Вона говорила з відчутним акцентом, повільно, але доволі правильно. Очевидно, перед тим, як щось сказати, літери вкладалися в її голові у слова, потім слова — у речення, після цього все перевірялося на доцільність і точність. І аж тоді полька виштовхувала із себе вервечки звуків, які Романові в теперішньому становищі здавалися дивом Господнім, навіть попри його відверто скептичне ставлення до вищих сил. Роман зиркнув у бік Оленки, що досі стояла недалеко від них, секунду подумав і випалив:
1
«Люди здаються дивними, коли ти мандрівник, обличчя здаються потворними» (фраза з пісні гурту «The Doors»). —