— Сталося те, що я і моя подруга, — он вона, бачите, — мали б за годину їхати до Праги. Але мене побили ваші срані польські гопники, забрали торбу, де були гроші, квитки і все інше, і тепер я не знаю, що робити.
— Що таке «срані гопники»?
— Ну, дрібні злодії. Мене пограбували серед білого дня, просто у ваше, бляха, католицьке Різдво!
— Я вас іще раз прошу, не лайтеся, пане! — вона підвищила голос.
— Вибачте, вибачте, це з відчаю, я зазвичай не лаюся.
— А документи у вас залишилися?
— На щастя, так.
— Тобто ситуація така: вас побили ці, як їх… — Її і без того повільна українська взяла довгу паузу. Жінка завмерла, мов статуя, пригадуючи щойно почуте слово, а потім, важко його долаючи, з польським наголосом на передостанній склад врешті видихнула: — Гопники, так? У вас немає грошей, і вам нема де ночувати.
— Точно, — погодився Роман.
— А чому ваша подруга там стоїть і не підійде до нас? Я б захвилювалася, якби мій еммм… друг… стільки часу говорив із красивою жінкою.
«А ми скромні», — подумав Роман і, знову повернувши голову в бік Оленки, пояснив:
— Вона сліпа. Сама до нас не підійде. А крім того, мене вже годину тому побили, а я досі не знаю, як їй сказати, що ми опинилися в такому становищі. Я просто не можу дібрати слів, розумієте?
Полька здивовано присвиснула, очі її знову ожили, а на обличчі з’явився дивний хитрий вираз. Вона полізла до кишені, витягла пачку сигарет із ментоловими капсулами, прикурила від запальнички, аж на кінчику цигарки зашквар — чало, роздушила вказівним і великим пальцями капсулу і всміхнулася — тепло і радісно, як здалося Романові, — тому клацанню. Видихнула дим, запропонувала сигарету і йому. Роман відмовився. Запахло тютюном і м’ятою. Полька змірила хлопця довгим пронизливим поглядом, потім стрільнула очима в бік Оленки. Та від холоду вже пританцьовувала на місці, раз по раз наштовхуючись ногами на величезний наплічник, притулений до стіни будинку.
— Мене Аґнєшкою звати, — нарешті простягла вона правицю, видихнувши густу хмарину диму й пари.
— А я Роман.
— Ага, Роман… Роман — це гарно.
— У моєму теперішньому становищі бути мною погано.
— Ось що, Романе, — проігнорувала вона попередню його репліку й несподівано без зайвих церемоній перейшла на «ти», — я можу тобі допомогти, принаймні спробувати. Маю порожню квартиру. Ви можете там поселитися на кілька днів. А потім розберетеся. Що скажеш?
— Я, звісно, погоджуюсь. Вибору немає. Але… з чого раптом така доброта? — таки поцікавився він.
— Ну як, сьогодні таки Різдво, час на дива, казку й таке інше. Крім того, я маю непрості стосунки з Богом і багато грішила цього року. Може, такий вчинок колись мені зарахується на небесах. А може, і не зарахується. Вважай, що я тобі хочу допомогти від щирого серця.
— Дуже дякую! Звісно, я погоджуюсь! А це далеко звідси?
— Ні, це на Празі. Я на машині, отже, хвилин за п’ятнадцять будемо на місці.
— Як?! Прага? — не повірив своїм вухам Роман.
— Так, це такий район Варшави, за Віслою. Називається Прага. А що таке? — запитала його Аґнєшка.
— Ми якраз звідси мали сьогодні виїхати до Праги. Тільки до чеської.
— А, яка різниця, — втомлено махнула рукою полька, — від долі не втечеш, Романе. Судилося вам сьогодні дістатися Праги, і ніхто цьому, вочевидь, не завадить.
Роман не був так глибоко і по-філософськи налаштований, але погодився з Аґнєшкою. У всякому разі він сприйняв пропозицію польки з олімпійським спокоєм, якось відсторонено, певно, через емоційний шок від сьогоднішніх подій. Почувався перестудженим і спустошеним — вони з Оленкою добряче змерзли за останні кілька годин, а їли ще вранці. Не дивно, що бажання дістатися теплого помешкання, де, можливо, навіть буде що перекусити, миттю і вщент розбило залишки здорового глузду й типової для деяких чоловіків непримиренності із ситуацією, коли всі проблеми вирішує жінка. Підозри відступили, самолюбство вгамувалося й стишено осіло, неначе мул у збаламученій річковій воді. Залишилася тільки вдячність.
— Добре, Аґнєшко. Дуже дякую тобі. Нехай цей вчинок зарахують при обліку гріхів і добрих справ. Я зараз розповім усе Оленці, і ми підійдемо до машини. Де вона стоїть?
— Ні-ні, давай не так зробимо. Автівка моя тут недалеко, і я сама до вас під’їду. А подрузі своїй ти зараз краще нічого не розповідай. По-перше, це буде великий шок, по-друге, вона ще, може, не схоче нікуди їхати, виключно з жіночої впертості. А їй треба зігрітися й поспати, я звідси бачу, що вона вже синя від холоду. Тому ось тобі термос із чаєм, дай їй випити трошки, а я до вас зараз повернуся, відвезу до помешкання, а там буде видно.