— Вона ж зрозуміє, що ми приїхали не на вокзал, а на квартиру!
— Нічого не зрозуміє, повір.
Аґнєшка простягнула йому термос і, не чекаючи на відповідь, пішла далі вулицею, до цілого ряду припаркованих на площі машин. Роман повернувся до Оленки, торкнувся її плеча.
— Агов, мала. Це я. Тримай, я тобі чаю приніс. Ти дуже змерзла?
Олена миттю повернулася на рідний голос, на обличчі заграла усмішка, щоправда, дещо стривожена й вимучена. Вона простягла руку до Романа, торкнулася його куртки й миттю заспокоїлася. З обличчя зникли відтінки хвилювання. Якщо Роман поруч — значить усе в порядку.
— Ти де так довго був, Ромчику? Я замерзла нереально. Ми не спізнимося?
— Таксі довго викликав, ці поляки з їхнім Різдвом… Насилу додзвонився, а поки зумів пояснити… Оленко, випий чаю, я взяв тобі, аби зігрілася трохи.
— Давай-давай, дякую дуже. Добре, що ми без речей вирішили виїхати, правда? Зараз тягався б ти, мій бідненький, ще і з валізами, крім того, що зі мною.
— Оленко, припини, будь ласка.
— Ну добре, добре, не бурчи.
Сліпа дівчина обхопила долонями кришку термоса, яка слугувала за чашку, їй із грудей вирвався видих полегшення й задоволення.
— Господи, Ромцю, як же добре… Я цей чай іще навіть не пила, але мені від нього вже тепло-тепло!
Оленка зробила кілька дрібних ковтків, пробуючи гарячий напій на смак. З чашки парувало. Роман розпізнав запах лимона, подумав: «Певно, Аґнєшка дуже любить такий чай, якщо тягає його в термосі із собою в місті. Це ж незручно».
Варшава святкувала Боже народження, усе довкола вирувало і тремтіло, над містом літали птахи й ліхтарики, сніг мокро вгинався під ногами, а його Оленка поруч пила чай. «Кадр, вартий якогось гарного фільму», — подумав Роман і, як завжди в таких випадках, відчув гіркоту, бо його кохана цього всього не бачила та й навряд чи колись побачить. А Оленка вмить повеселішала, сьорбаючи Аґнєщин чай, і він, тримаючи її за талію, відчував, як вона легенько дрижить, мовби скидаючи із себе морозне повітря, і споглядав, як на щойно відвойованій у холоду шкірі проступають теплі пахкі квіти. Від таких думок Роману стало зовсім добре, і навіть те, що він збирається приховати дуже важливу інформацію, його практично не турбувало. Оленка вже пила чай жадібно, великими ковтками, можливо, обпікаючи горло і язик, хоча на морозі чай трохи вистигнув.
Біля них зупинилася машина. Світлий старий «опель», доволі пристойний на вигляд. За кермом сиділа Аґнєшка. Вона змовницьки кивнула головою Романові.
— О, та невже таксі приїхало? Слава Богу, бо я вже почала хвилюватися, — вигукнула Оленка й зробила кілька невпевнених кроків у напрямку машини.
Але Роман швидко взяв її під руку і впевнено повів далі. Рвучко відчинив дверцята, всадовив Оленку на заднє сидіння, а сам оббіг авто з іншого боку і зайняв друге вільне місце позаду. Аґнєшка одразу рушила, а Роман, повернувшись до своєї коханої, здивовано зауважив, що вона вже встигла задрімати, відкинувши голову назад. «Нічого собі, малу розморило. Аґнєшка мала рацію», — тільки й подумав він.
Авто проминуло браму, випірнуло з вузької вулички на святково вбрану площу перед замком, де якісь пару годин тому Роман з Оленою робили на прощання з Варшавою спільні фото. Аґнєшка ще кілька разів повертала і врешті виїхала на міст через Віслу.
Скільки себе пам’ятав, Роман завжди любив мости. Мало того, що його захоплював суто естетичний бік — стрункість і потужність цих споруд, надійність, яку вони випромінюють, та можливість поринути в ілюзію польоту над водною гладдю. Для нього це був одвічний символ злуки і згоди. Найвеличніший міст, який Роман бачив, з’єднував береги Дніпра, і не просто з’єднував, а стягував, наче вбита глибоко в землю сталева скоба, що не давала двом частинам України розповзтися в різні боки, а так-сяк тримала їх укупі. Звісно, ішлося не про один понтон чи віадук, швидше про цілу систему мостів, які скріплювали цей давній, мов сам світ, незагоєний поріз на тілі його країни грубими хірургічними нитками, від білоруських кордонів до самого Криму, що теж ледве тримався загальної купи, розхитуючись, наче маятник, на тонкій нитці Перекопу. Україна останнім часом справляла гнітюче враження, і якби не ці мости, які демонстрували, що на поточний момент усе більш-менш гаразд, то, схоже, з країни за якісь півроку втекли б усі адекватні люди.
Міст, яким їх везла зараз Аґнєшка, не викликав у Романа таких емоцій. Він аж ніяк не був певен, що поляки теж мають комплекс роздвоєності. Тож навряд чи Вісла для них — це останнє, беззаперечне свідчення братерства і водночас всюдисуще прокляття розполовиненості. «Вони не мусять вдавати подібності, будучи різними, — думав Роман. — Вони не мусять грати різних, маючи єдину кров. Може, тому їм завжди все вдається трохи простіше, бо вони не витрачають стільки часу на з’ясування стосунків, як ми. Але чорт забирай! Я й літра дніпровської води не поміняв би на цілу Віслу!»