Выбрать главу

Що день, то дужче й дужче прихилявся принц до русалоньки, але він любив її лише як миле, добре дитя, а зробити її своєю дружиною йому й на думку не спадало.

«Чи любиш ти мене понад усіх на світі?» – здавалося, питали її очі в той час, як принц обіймав її й цілував у чоло.

– Так, я люблю тебе! – говорив принц. – Ти маєш добре серце, ти віддана мені більше за всіх і схожа на молоду дівчину, яку я бачив одного разу й, певно, ніколи вже не побачу! Я плив на кораблі, корабель розбився, хвилі викинули мене на берег неподалік прекрасного храму, де служать Богу молоді дівчата; наймолодша з них знайшла мене на березі й урятувала мені життя, я бачив її лише двічі, але її одну в цілому світі міг би я покохати! Ти схожа на неї й майже витіснила з мого серця її образ. Вона належить святому храму, і от моя щаслива зоря послала мені тебе, ніколи я не розлучуся з тобою!

«Шкода! Він не знає, хто врятував йому життя!» – думала русалонька.

Та от пішли розмови, що принц одружиться з чарівною донькою сусіднього короля й тому споряджає свій пишний корабель у плавання. Принц поїде до сусіднього короля нібито для того, щоб ознайомитися з його країною, а насправді – щоб побачити принцесу, з ним вирушить велике посольство. Русалонька на цю мову лише хитала головою й сміялася – адже вона краще від усіх знала принцові думки.

– Я мушу їхати! – казав він їй. – Мені треба побачити прекрасну принцесу, цього вимагають мої батьки, але вони не змушуватимуть мене одружитися з нею, а я ніколи не покохаю її!

…І от корабель зайшов у гавань пишної столиці сусіднього королівства. Почалися святкування, бали йшли за балами, але принцеси не було, – вона виховувалася десь далеко в монастирі, куди її віддали навчатися всіх королівських чеснот. Нарешті прибула й вона. Русалонька жадібно дивилася на неї й не могла не визнати, що милішого та прекраснішого обличчя вона ще не бачила. Шкіра на обличчі принцеси була такою ніжною, прозорою, а з-за довгих темних вій усміхалися темно-сині лагідні очі.

– Це ти! – сказав принц. – Ти врятувала мені життя, коли я лежав на березі моря!

І він міцно притис до серця свою наречену.

– О, який я щасливий! – сказав він русалоньці. – Те, про що я не смів і мріяти, збулося! Ти зрадієш моєму щастю, адже ти так любиш мене!

Русалоньці здалося, що серце її ось-ось розірветься від болю…

Дзвони в церкві калатали, вулицями роз'їжджали герольди, сповіщаючи народ про заручини принцеси. Наречений і наречена подали одне одному руки й отримали благословення єпископа.

Того самого вечора наречені мали відпливти на принцову батьківщину; на палубі корабля напнули шатро із золота й пурпуру, у шатрі височіло чудове ложе для молодят. Корабель полинув уперед.

Щойно смеркло, на кораблі запалили сотні різнобарвних ліхтариків, а матроси почали весело танцювати на палубі. Русалонька згадала, як вона вперше спливла на поверхню моря й побачила ту саму розкіш і веселощі на кораблі. І от вона полинула у швидкому легкому танці, ніби ластівка, що її переслідує шуліка. Ніколи ще вона не танцювала так чудово! її тендітні ніжки різало, як ножами, та вона не відчувала болю – серцю її боліло ще дужче. А принц цілував красуню наречену, і вона бавилася його чорним волоссям; нарешті рука в руці вони пішли до свого пишного шатра.

На кораблі все стихло, лише стерновий достався біля стерна. Русалонька сперлася білими руками на борт і, повернувшись обличчям на схід, стала чекати на перший промінь сонця, який, як вона знала, мав убити її. Аж раптом вона побачила, як із моря піднялися її сестри, їхнє довге розкішне волосся не маяло більше на вітрі – воно було відрізане.

– Ми віддали наше волосся відьмі, щоб вона допомогла нам урятувати тебе від смерті! Вона дала нам оцей ніж – бачиш, який він гострий? Перш аніж зійде сонце, ти маєш прохромити ним принцове серце, і коли його кров бризне тобі на ноги, вони знову зростуться в риб'ячий хвіст і ти знову зробишся русалкою, спустишся до нас у море та проживеш свої триста років, перш аніж перетворитися на солону морську піну. Та поспішай! Або він, або ти – одне з вас мусить померти до сходу сонця!