Всього з «мішка» вийшло 27 703 боєздатних німецьких солдатів та хіві (добровільні німецькі допомагачі з окупованих територій), 1063 хіві, також вивезено 7496 поранених. З 19 тис. тих, що залишилися, до 11 тис. було взято в полон радянськими військами, решта загинула. Але Й. Сталіну вже доповіли про новий Сталінград, тому вождя повідомили про колосальну радянську перемогу, яка швидко розрослася під пером радянських військових істориків. Так народився міф про 55 тис. німецьких убитих і 18 тис. полонених. Насправді втрати німців разом із втратами деблокувальних частин не перевищували 47 тис. осіб, з них більш ніж половина – вбитими і полоненими, до 160 танків, понад 300 гармат і мінометів. Радянські втрати вбитими та полоненими становили 24 286 осіб, пораненими – 55 902 осіб, від 606 до 850 танків, понад 2 тис. гармат і мінометів. Проте загалом битва може з повним правом вважатися помітною радянською перемогою, котра позитивно вплинула на ведення радянськими військами бойових дій навесні 1944 р.
Добре відома в СРСР та на пострадянському просторі битва, оголошена сталінським керівництвом «Сталінградом на Дніпрі» (саме так, з неодмінними згадками про «9 німецьких оточених і розгромлених дивізій», ця подія сприймається більшістю представників старшого покоління українців та росіян, попри спроби більш зваженої оцінки сучасними російськими істориками та публіцистами). І. Конєв і П. Ротмістров за цю перемогу стали маршалами, 23 радянські частини отримали назву «Корсунських», 6 – «Звенигородських». Битві присвячено радянський пропагандистський фільм 1945 р., знятий О. Довженком, вона фігурує в радянській художній літературі та кіно (фільм «Якщо ворог не здається…» 1982 р.). У місті Корсунь-Шевченківський діє музей битви, пам’ятники на місцях запеклих боїв є частиною Корсунь-Шевченківського меморіального комплексу.
Львівсько-Сандомирська операція 1944 року
13 липня – 29 серпня 1944 р., Західна Україна (Галичина, південь Волині, територія сучасних Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Рівненської областей) та Південна Польща (Малопольща).
Операція проводилася силами 1-го Українського фронту під командуванням маршала І. Конєва, у ході битви було створено 4-й Український фронт на чолі з людиною непростої долі, генерал-полковником І. Ю. Петровим.
На чолі німецької групи армій «Північна Україна» стояв відомий німецький танковий командир генерал-полковник Йозеф Харпе (1887–1968; у 1931–1933 рр. керував Казанською танковою школою рейхсверу в СРСР, учасник Польської кампанії, воював під Смоленськом, Ленінградом, 1942 р. генерал танкових військ, у липні – серпні 1944 р. на чолі групи армій «Північна Україна», з вересня 1944 до січня 1945 р. на чолі групи армій «А»). У боях брала участь також 1-ша угорська армія, з 15 травня до 1 серпня під командуванням генерал-полковника Кароя Берегфі (1888–1946; був активним прихильником лідера партії «нілашистів» Ф. Салаші, повішений 1946 р.), з 1 серпня – генерал-полковник Бела Міклош (1890–1948; командував угорським корпусом у боях під Києвом, Харковом, Сталінградом, наближений адмірала М. Хорті, виступав за сепаратний мир з СРСР).
Станом на липень 1944 р. лінія фронту проходила західніше Ковеля – Тернополя – Коломиї, у руках німців залишалася значна частина Західної України та Силезький промисловий район у Польщі. Радянське командування вирішило провести проти групи армій «Північна Україна» (до 600 тис., за радянськими даними до 900 тис. осіб німецьких та угорських солдатів і офіцерів; до 420, за іншими даними до 900, танків та штурмових гармат; до 6,3 тис. гармат і мінометів; до 700 літаків 4-го повітряного флоту) масштабний наступ силами небувалого надпотужного угруповання двох фронтів – 1-го та 4-го Українських (разом 1,2 тис. осіб, до 14 тис. гармат і мінометів, до 2,2 тис. танків та самохідних гармат, 2,8–3 тис. літаків). Згідно з радянським планом наступу передбачалися два головних напрямки ударів: на Раву-Руську (1-ша гвардійська танкова, 3-тя гвардійська та 13-та армії) та на Львів (3-тя гвардійська танкова, 4-та танкова, 38-ма та 60-та армії).