Собор як головний храм держави відігравав роль духовного, політичного та культурного центру Київської митрополії навіть після того, як Київська Русь залишилася в далекому минулому. Під склепінням Софії відбувалися урочисті посадження на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод, при соборі велося літописання, було створено першу відому на Русі книгозбірню («бібліотека Ярослава Мудрого») та школу. Собор містить десятки поховань князів, митрополитів, унікальні мозаїки та фрески включно з портретними зображеннями, понад 300 написів-графіті включно з автографами князів тощо.
1934 р. було створено Софійський історико-культурний заповідник (нині Національний заповідник «Софія Київська»), Софія стала першим об’єктом на території України, включеним до списку Світової спадщини ЮНЕСКО, хоча святкування її тисячоліття 2011 р. мало дискусійний характер. Тривають також суперечки щодо того, чи залишатися давній окрасі Києва музеєм, і якщо ні, то якій конфесії має належати собор. Побудові собору присвячена українська ювілейна монета, він (разом із портретом Ярослава Мудрого) зображений на українській купюрі номіналом 2 гривні.
Битва на річці Сальниця
Похід руських князів на половців відбувся протягом лютого – березня 1111 р., битви – 24 та 27 березня, перша – в районі потоку Дегія (неподалік половецьких міст Шарукань та Сугров), друга, вирішальна – на річці Сальниця. Місцезнаходження згаданих міст та річок вкрай спірне, можливо, район сучасних міст Зміїв та Ізюм і низки невеликих річок – правих приток Сіверського Дінця.
Руським військом керували як мінімум 9 князів, головними з яких були великий київський князь Святополк Ізяславич (1050–1113) і його двоюрідний брат переяславський князь Володимир Мономах (1053–1125; у 1113–1125 рр. великий київський князь, об’єднувач і один із кращих полководців Давньої Русі), а також кілька їхніх синів та родичів. Найкращим полководцем руського війська були Мономах, проте й решта мала військовий досвід, здобутий у частих усобицях та походах проти половців.
За однією з версій, половецьке військо міг очолювати вже дуже літній та авторитетний лідер кипчаків, правитель донецького союзу орд – хан Шарукан (?–?), засновник кипчацької династії Шаруканідів (до неї належали його нащадки Атрак, Сирчан, Кончак). Досвідчений полководець, Шарукан знав і смак перемог над русичами (1068 р. розбив Ярославичів на Альті), і гіркоту поразок від них же (ледь урятувався 1107 р., після розгрому в битві на річці Сула).
Наприкінці XI – на початку XII ст. боротьба Русі з половцями перейшла в нову стадію. Руські князі на чолі з київським князем Святополком і переяславським князем Володимиром Мономахом здійснили серію успішних походів у степ, водночас відбивши кілька половецьких нападів на Русь. Дніпровські та донецькі половці зазнали серйозних втрат, загинули десятки їхніх «князів» та кілька ханів (Осень, Таз, Тугоркан, Белдюзь, був узятий у полон Сугр). Успіхам Русі сприяло тимчасове припинення усобиць серед князів і нова тактика далеких степових походів, розроблена Мономахом. На ранню весну 1111 р. руські князі запланували новий великий похід у степ проти великого племінного об’єднання, очолюваного ханом Шаруканом. Зважаючи на участь у поході лідерів основних князівств Південно-Західної Русі (Київського, Переяславського, Чернігівського) та низки менш впливових князів, військо Русі могло налічувати кілька тисяч кінних дружинників та дещо більшу кількість воїв. Унікальним можна вважати широке застосування Святополком та Мономахом «ідеологічної зброї» – похід супроводжувала значна кількість священиків, котрі надихали воїнів церковними співами та здійснювали богослужіння. Через це похід 1111 р. деякі історики навіть називають «руським хрестовим походом» проти язичників-половців.