Біля супермаркету зустрічаю приятеля. Він людина безтурботна та легка. Він каже, що в мене чудово лежить волосся, очі як в зголоднілої вовчиці, а сама я бліда та крихка. Можливо, каже він, таке враження складається через те, що ти накрутила на себе серпанковий шалик — сірий колір часто перетворює людину на тінь, а вона немає плоті та об’єму, як ти зараз. Він невідомо чому присягається мені, що ми обов’язково зустрінемося наступного тижня, коли він «розпряже та дасть вівса всім справам». Він цікавиться, чи я надовго. Я дивуюся, як так можна запитувати в людини, яка заходить в супермаркет. Та коли я виходжу, він зустрічає мене одинадцятьма блідо-жовтувато-салатовими трояндами. «Це одинадцять друзів Оушена», — представляє він їх. Він милий та кумедний. Найбільшою проблемою для мене є його дівчата, дуже часто змінюються, хоча здебільшого виглядають однаково. Я орієнтуюся не так на їх зовнішність, як на імена.
Троянди пахнуть так, наче тихесенько стогнуть. Вони прохолодні та ніжні. Дуже гарні. Їхній колір схожий на мій жовчний виплаканий біль. Наче вони ним пофарбована. Я дивлюся на них та думаю про нього. Колись я зауважила одній дівчині, яку нудило від себе самої, що вона вагітна ненавистю до себе. Є вагітності, які треба переривати. Я заспокоїлася лише тоді, коли закінчила цей текст. І тоді я вклалася спати. Або це він заснув. Всередині мене.
Володимир ЄШКІЛЄВ
М_АРЬ[1]
І яким же щасливчиком ти маєш бути, щоб твоє кохання перегнало твій час?
М_арь сказала б, напевно, що ця історія — життєвий пунктир з попандосами.[2] Або з провтиканнями.[3] Для тих, кого це цікавить, пояснення в зносках. У зносці першій і в зносці другій. А от чому, власне, «М_арь», в зносці пояснити не вдасться. Тому що складно. Є кілька версій. Версія перша: «маленька тварючка», але це неправда. Версія друга: «миша (літаюча) арійська». Це версія мого друга культуролога Олега Гуяка. Він ведеться на древніх кочівників і на звуки, популярні на скотобазах доби шерстистих носорогів. А я не ведуся. Мене арійська тема зачіпає легким дотиком. Зачіпає, скажімо, кінчиком хвоста неолітичної корови. Такого товстого-товстого коровища, котре потужно доїлося на шляхах аріїв від Кімерії до Індії. Та це я відволікаюся. Насправді, «М_арь» — це (Фам)арь з мобільником. Або «М(обілізована)_(Фам)арь».
Фамарь — одна з древніх форм її цивільного імені Тамара, себто «пальма». Пальмочка і мобільник невіддільні. Така от бінарна особа. Техно-Калі-Дурга. Кібер-Кама. SMS-Ансара. Її життєвий цикл — від дзвінка до дзвінка мобільника. Ага. Дзвонить мобільник. Черговий друг М_арі (записаний в пам’яті мобіли під ніками «ORANGutang», «Дуплоїд», «Smucking»[4] або «Infinite»[5] запитує в неї: «Шшо робиш?» Або: «Ти де?» Або: «Шшо бухтіш? Не куппайссі довхо». Або закликає: «Не мкніzzь, маська, їдемо в Пісню»[6].
«Маська» миттєво перевтілюється. Загоряються її сірі оченята. Змінюється формула її крові. Прискорюється обмін речовин. Кармінний рум’янець жаркою хвилею заливає скроні (аффтор апнулся, ге?). Підтягуються ледь обвислі м’язи сідничок. Жирові відкладення на животі тривожно втягуються під діафрагму і витискають частину свіжо вжитої їжі назад із шлунка. До верхньої частини стравоходу. Життєві плани, відповідно, міняються в напрямку комунікативних потреб дуплоїдів та орангутангів. Спокусливо уявити, що М_арь — прообраз дівчини майбутнього. Цим дівчаткам майбутнього мікромобіли вгвинчуватимуть під черепну коробку в п’ятирічному віці. А може, й раніше. Керування — від ментальних сенсорів і легким натисканням на задні зуби. Язиком, зубочисткою або паличкою від чупачупса. Їстоньки дівчаткам майбутнього буде важче, аніж нам.
До речі, сказане про м’язи і відкладення зовсім не означає, що М_арь — потвора. Навпаки. Вона вродлива. Струнка, висока, довгонога, доглянута сімнадцятилітня білявка з промовистими грудьми, крутими стегнами і тонкими щиколотками. Останнє досить суттєве. Щиколотки в дівчат — визначна частина тіла. Якщо вони тонкі, значить — аристократка. А якщо ні, значить сорок поколінь її предків-лузерів горбатили свої трудові кріпацькі спини на полях-городах. Масивні велетенські щиколотки — перша ознака телурика[7].
1
Відсутній текст подано в редакції газети «Хрещатик» № 31 (3247) від 20 лютого 2008 р.
5
Під цим ніком в її мобільнику було записане таке кончене чмо, що я, на місці М_арі, назвав би його Infinitesimal’ом.
6
Маємо на увазі розважальний комплекс «Лісова пісня», на трасі між Івано-Франківськом і Солотвином. Відомий прикольним ресторанним меню і сауною.
7
Телурики — «земляні люди», ментальні селяни. Вони ж — тестаментальні рустикали (Див. статтю «ТМ-дискурс» в «Плеромі» № 3, 1998). Соціологія телуриками детально не займалася. Ця похмура порода людей ще не дочекалася своїх міклухо-маклаїв.