Мама його, стара акторка лялькового театру, вислухала все спокійно і терпляче. Стасік був пізньою дитиною, хоча й не скажеш, що надто коханою. «Ах, як це прекрасно, — сказала мама-акторка, кутаючись в строкатий китайський халат, — ось ти, Стасічка, і став мужчиною. Нам, — повела мама далі, — давно час про це поговорити. Ось візьмімо для прикладу мене, — почала вона здалеку. — Сам розумієш, що таке професія актора, це ж усе життя на колесах. Ах, Стасічка, театр для мене — це більше, ніж життя, це моя пристрасть. Ти ж знаєш, я зайнята відразу в п’яти виставах, причому — в обидвох складах. А це все нерви, нерви!» Мама Стасіка грала переважно позитивних героїв — хом’ячків, зайчиків і видру-перевертня. «І ось ти знаєш, — сказала вона, — у мене з’явився дивний прихильник. Він, Стасічка, пише мені листи. Але якісь такі дивні, ось, подивись». І вона показала Стасіку пачку листів. Виявилось, що старій уже кілька місяців писав якийсь маніяк. Листи були плутані й довгі, невідомий то називав виконавицю ролі видри-перевертня «своєю Марлен», то погрожував відрізати їй голову, то вставляв оглядові рецензії на вистави лялькового театру і натякав на любов з першого погляду, то присилав відксерені вирізки з підручника: анатомії із зображеними там внутрішніми органами людини. «Ось-ось, — пожвавлювалась мама, — Стасічка, ось тут, ніяк не можу зрозуміти: куди-куди він мене хоче? Ах, Стасічка, — продовжувала вона мрійливо, — я боюсь, що одного разу, коли я прийму снодійне, він прийде і таке зі мною зробить…» — «Мамо, — сказав на це Стасік, — це все дуже серйозно. Ти не пробувала його вирахувати?» — «Ну як же ти його вирахуєш, — занервувала мама, — до нас на кожну виставу приходять сотні глядачів». Наступного вечора вони пішли до театру разом. Мама зачинилась у гримерці, а Стасік знайшов місце в задньому ряду й почав розглядати публіку. Врешті, вистава почалась. Напівтемний зал був заповнений дітьми молодшого шкільного віку. На дитячому тлі дещо незграбно виглядав сорокарічний мужик — з пузом, щетиною і наколками на пальцях. І справді, подумав Стасік, як ти його тут вирахуєш. Після вистави виявилось, що в прими прямо з гримерки украли її вставну щелепу. Мама побивалась, беззубо шамкаючи ротом. Але за пару днів невідомий щелепу повернув, щоправда, без двох кутніх зубів. У супровідному листі він і далі називав стареньку «своєю Марлен», писав про дивовижну форму її вилиць, потім збивався на огляд останньої вистави, писав про художньо-стильові особливості образу видри-перевертня, а насамкінець запрошував акторку на побачення. Писав, що буде її чекати в суботу біля пам’ятника письменнику Горькому. Стасік порадив мамі не ходити. Мама, котра тепер не вимовляла шиплячих, із Стасіком погодилась.
Він прийшов на півгодини раніше. Сильно нервував. Ходив довкола пам’ятника, час від часу відходячи вбік. Минуло півгодини. Потім ще пів. Потім ще. Зрозуміло було, що вона не прийде. Мужик купив пломбір і пішов у парк. Морозиво тануло і стікало пальцями. Він злизував його, проводячи язиком по наколках — усіх цих якорях, серцях, пробитих стрілами, та сонцю, що тонуло в балтійських хвилях. Довго блукав доріжками. Потім пішов назад — на світло. Вийшов до будки тиру. Почув якісь крики. Прислухався. А в будці відбувалося таке.
Власник будки — старий добрий торчок, якого всі вважали позитивним товаришем, запросив у гості давнього армійського друга, котрий, на відміну від власника будки, про позитив особливо не дбав, маючи натомість у себе на роботі, в бригаді провідників фірмового московського потяга, репутацію бабника і мудозвона. І ось давні друзі зібрались, дунули і почали згадувати золоті деньки армійської служби. Згадали старшину-сучару, сто днів до приказу, наряди по кухні, інші героїчні епізоди проходження служби в стройбаті під Жмеринкою. Вирішили ще дунути і постріляти. І ось коли вже вони стояли і намагались розгледіти в синьому гашишному димі усіх цих металевих оленів та білих ведмедів, до тиру зайшов бізнюк, непримітної статури та зовнішності, з п’яною тьолкою через плече. Кинув тьолку на стілець, обвів важким поглядом приміщення тиру і зупинився на позитивному торчку. Торчок напружився. Його другу теж варто було б цієї миті напружитись, але той уже побачив фарбовану тьолку, яка валялась на стільцях, в ньому прокинулись інстинкти. І він поцікавився, чи, мовляв, його, бізнюка, хто-небудь коли-небудь учив, як слід поводитися з дамами (дама в цей час перевернулась на бік і завалилась зі стільців на підлогу), і що, коли треба, то він старий дєсантнік, готовий дати уроки виховання і начистити їбальник кому треба. Бізнюк завівся. І дєсантнік-стройбатівець теж завівся. І лише фарбована дама лежала на підлозі, й недопалки заплутувались у її фарбованих кучерях, ніби зірки в траві. Але перш ніж чоловіки зійшлись у двобої й почали бити одне одному фізіономії, власник будки спробував їх розвести. Він сказав таке: справжній дєсантнік ніколи не буде битися в приміщенні, яке є комунальною власністю. «Ти ж справжній дєсантнік?» — спитався він в однополчанина. «Справжній», — відповів той не вагаючись. «І я, я тоже справжній, — раптом промовив бізнюк. — А за Надьку, — додав він, — я вам голови оторву». Вирішили йти в парк. Із собою взяли дві воздушки. Бізнюк закинув через плече фарбовану Надьку, і недопалки з її кучерів посипались у пісок, мов хрущі. За будкою вони знайшли мужика з морозивом і попросили бути свідком. Знайшли галявину. «Давайте так, — крикнув власник зброї, — розходьтесь на десять кроків і стріляйте». Бізнюк відійшовші скинув з плеча бойову подругу і приставив її до сосни. Взявся за воздушку і рішучим рухом розламав її, аби зарядити. Воздушка тріснула навпіл, мов очеретина. Бізнюк розгублено подивився на супротивника. «Ну, що ж, — сказав дєсантнік, — тепер моя очєрєдь, я вже постою за честь дами». Скинув рушницю і бабахнув. Куля втрапила в приставлену до сосни тьолку і вибила їй зуб. Тьолка завалилась у пісок. Всі підбігли до неї. Бізнюк тряс її і припадав їй до грудей. Потім розридався. «Лише не помирай, — кричав, — Надюха, лише живи! А за мною не стане!» Розірвав на собі сорочку і почав бинтувати рану. Перемотана голова Надюхи була схожа на капусту. А бізнюк розійшовся і погрожував викликати міліцію, якщо друзі-торчки не вставлять його подрузі яку-небудь фіксу, говорив, що не для того він її любить і платить їй, між іншим, великі гроші, аби різні уїбани вибивали їй воздушкою передні зуби. «Що ж робити, — запанікували друзі, — що ж робити? Може, добити її?» — почали вони тихо між собою радитись. Але тут слово взяв мужик із морозивом. «Почекайте, — сказав він, — у мене брат — стоматолог. Я йому недавно щелепу приносив, так він її так заштопав, як нова стала». Всі відразу ж схопились за цього брата-стоматолога, закинули на плечі поранену Надюху й помчали на вихід з парку, попри задумливу постать письменника Горького.