Через десять років у книжці «Небо кухня мертвих» я написала:
«…дивись — почула в собі Віра якийсь особливо розчулений Спаднем голос Неба — тут можеш ввійти до мене і катулятися скільки собі схочеш по моїх хмарах, а я любитиму тебе по-всякому і як і скільки схочу, а схочу я дуже багато — до несхочу! Віра глянула, куди вказав голос, і побачила свою лозу, що вилася довкруж старезного платана, чиєї крони вже за скроні не було видно.
Тільки речі з собою не бери! Лише паспорт!» — суворо тричі повторив голос Неба. Небо, як і кожен чоловік, до нестями боїться жіночих речей, білизни, косметики, гребінців, черевичок на шпильках, кедів і пантофель, книжок, люстерок, гелів для душу, записників і засушених троянд, навіть горіхових шкаралупок, а надто — заколок, шпильок і пінцетів для висмикування наглих волосинок у наглих місцях, не кажучи вже про тампони і гігієнічні прокладки — ніби ці речі кожного чоловіка ув’язнять, висмоктавши так звану свободу, а краще би в Небі взагалі тільки пташки літали, а якщо б і націлилися вити гнізда — хай роблять це на землі, там, де їхні довбані речі, аби Небу не видно було — десь під Ним, поза Ним! Та ось біда: НЕБО ПОЧИНАЄТЬСЯ ПІД НОГАМИ! Ми всі живемо в тобі, Небо, і Старий Платан, і Виноградна Лоза тому свідчення. Ось що хотіла б сказати Небу Віра. Але скажеш йому, аякже! Віра пише Небу мейли. Поштою до запитання, з адресою «На Небо. Небу» — виглядало би як повна шизофренія, а з мейлами нічого не зрозуміло: куди вони зникають за монітором, як потрапляють до адресата, де лазять по дорозі; може, завертають до місцевих пабів і бухають, нюхають кокаїн в туалетах?
…да… Колись Небо був ближчим і навіть мав кумедну, але конкретну адресу, навіть з цифрами і літерами, з прізвищем якоїсь підставної особи, але Віра зарилася глибоко в сніг, бо втратила віру в зимове Небо, і Небо піднялося майже до макітри платана, заблокувавши свою фальшиву скриньку.
І от Віра пише просто в Небо:
Від:
viravira <viravira@ukr.net>
Кому:
Nebo <sky@ukr.sky>
Дата:
Frі, 13 Осt 2006 17:08:03 +0300
Тема:
mrr
Кодировка: win koi iso оriginal
Я тобі не вірю! На вівтар небесної величі й людської залежності кожен здатен покласти своє велике грозове шпаристе зболене серце. Легко обіцяти те, чого від тебе ніколи не вимагатимуть! Ненавиджу конформістські байки про різні там поетично-масонські братства, про критиків троянди й хреста, серпа і молота, доробла і ковадла, про цех любові! Який же даун повірить ЗМІ у наш-то час! Який ідіот поведеться на імідж? Хто тобі повірить, що Небо — це просто небо, а сонце — Любов, а небо — організм, в якому це велике шпаристе і хворе сонце зі своїми кавернами, плямами тютюну, канабісу, зневіри, амбіцій і ревнощів, зі своїми постійними вибухами плазмових мікроінсультів і затемненнями макроінфарктів, живе, плаває і пульсує у якомусь дикому й геть нікому на цій планеті не зрозумілому ритмі! Всі ритми давно вирахувано за етногенетичними архетиповими категоріями, оцифровано і закатано на сріблисті й веселкові поверхні лазерних дисків — напечено пляцків з борошна хмар! Дурнуватих ванільних, кондитерських хмар, молочних вибухів і димів хворобливо-самотніх оргазмів. Серце й легені купи тобі спеклися, наче в боксера на ринзі ще тоді, коли бої тривали до смертного кінця конфесії-чемпіона, а не дванадцять раундів конформістського рафінаду з бадьорими хмарами білих рушників. Хмари ж — твої легені, Небо. Принаймні так було замислено… я не вірю у випраний з хлоркою коц, де все ще проступає борошняна суспензія братерської любові менеджерів-консультантів з питання масового прориву у майбутнє! Я поводилася з тобою, як людина з людиною, вибач, вибач, вибач! Я намагалася любити, як людина людину, себто кохати, — і закидати людські претензії, і бачиш, що з того вийшло…