…Насолода, запаморочення, секс, ніжність, пестощі, цілувати, смоктати, вилизувати, пристрасть — що ці слова?! Брязкальця! І на брязкальцях можна зіграти мелодію, так, звісно, слова оживають у візерунку, якщо їх правильно з’єднують, ага — слиною, потом, соком, спермою, кров’ю, слізьми, слиною, слиною, слиною, слиною, «я тебе просто люблю», слова — мертві, потворні, все це — омана, дзень-дзень-дзень, бряк-бряк, бла-бла-бла. До берега теплою хвилькою поволеньки підбиває труп — плюх-плюх. Дзен-дзен-дзен…
В дитинстві я ненавиділа гриби, навіть їхній запах — ситний, масний дух готових грибів, пара з банячка чи з пательні — мене від цього нудило років до чотирнадцяти. Але мені подобалося збирати і… чистити (!) гриби. Тепер гриби — моя улюблена їжа, я можу з’їсти їх — маринованих, солених, смажених — хоч кілограммммммммм! Але ніщо не змусить мене випхатися по гриби, а про те, аби їх чистити — і мови бути не може!
Колись мені подобалися гнучкі русяві хлопці, з холодними зеленими очима і витонченим профілем, довгоногі, такі гіпові, з довгим хайром. Тепер я собі навіть уявити не можу, як я могла на таке вестися! Мені подобаються «чоловічі чоловіки» — м’язисті (навіть кремезні) брюнети з яскравими темними очима. Бачите, умовна шахівниця нікуди не поділася, просто змінилися комбінації. Але витрати енергії на всі ці «люблю-не люблю» — і на русявих, і на гриби, і на брюнетів, і навіть на варену цибулю — однакові. З однаковими енергетичними витратами можна як любити, так і не любити прати, прасувати, мити підлогу, шукати в Інтернеті інформацію про довбаних політиків для телесюжету, запивати пивом коньяк, їздити у громадському транспорті, ходити взимку пішки через Рибальський міст…
«…Саме сюди Віра тепер приходить літати. Кораблебудівний завод надійно прикриває Віру зі спини, лежить за її спиною, мов іржаві крила, мов тяжкий досвід, мов похмілля, мов усі прожиті нею морські вантажні судна й легкі прогулянкові пароплави непорозуміння, закоханостей і робочих буднів. Віра не надто і ховається — це не вона насипала величезні гори піску і сміття, і не вона розпочала реконструкцію Рибальського моста, але тепер виходить, ніби Віра переховується і робить зі своїх польотів неабияку таємницю (і це в наш-то вік 3D-анімації, коли все, що на правому березі, — вже цілком під контролем групи менеджерів-консультантів з питань масового прориву у майбутнє!). Просто біля води Вірі легше злітати. Віру добре видно з моста, але, гадаю, ніхто, навіть зупинившись подивитися на пароплави і баржі або на будівництво, не зауважує Віри. Її Небо всю ніч пролежало в хлорці і тепер, випране і вже майже сухе, надимається і стелеться злиняло-джинсовим полотном, трохи потріскує. Насправді ж це потріскують крильця метеликів-павичок та кропивниць. Вони всюди — на клумбах, на хідниках, блукають серед сміття і дерев, тонуть у воді. Небо Віри — завжди чоловічої статі, хоч і здається повсякчас, що Небо міняє стать, мов кельнерка попільнички — спритно, непомітно, несподівано і навіть тоді, коли вони порожні. Надто у серпні та вересні, але це просто оптична трансвестія. Вірі її неосяжно-байдуже випране з хлоркою до джинсової блакиті Небо видається пласкою оманою — уявити собі поза ним Чорний Космос вона не здатна. Скільки б її не переконував Нетль, ніби тусує Космосом, як хоче і навіть простіше, — він і є Космос, Віра не вірить. І тому блакитному Небу не вірить. А Небо, мабуть, її любить. Любов — це сонце, небо любить Віру Сонцем, як сонце любить Сонячний Годинник. Віра — сонячний годинник, друзі її, коханці, люди — пісок, річковий пісок, на який Віра відкидає тінь, з якого вона злітає. Любов рухається в Небі, осяюючи Віру зусібіч, насправді ж любов — це тінь, скерована сонцем, тінь на піску, тінь на очах, губах і пальцях друзів, коханців, людей, любов нікуди не йде, не минає, вона повсякчас є — просто рухається, слимаком пересувається Вірина Тінь, а Любов, як і Сонце, невпинно облітає землю, аби оповити її однаково всю!
Ось.
Але щораз як Небо звертається до Віри „сонце“ (ну або щось таке), вона втрачає контроль над… ну, не знаю над чим і ким, але точно втрачає Контроль, наче голка вену, і напивається, скрегочучи з люті зубами. „Сам ти „сонце“!“ — бризкаючи слиною і ледве артикулюючи, волає Віра, задерши голову до Неба, як вовкулака до Повні. Волає йому в лице, просто в Небо. Не важко здогадатися, що з того виходить — спробуйте стати просто неба і просто викричати небу всі свої претензії. Навіть якщо кинутись під машину, обматюкати міліціонера, розбити вітрину, обригатися, зробити бомжу мінєт — Небо залишиться байдужим. Мабуть, це і є любов. Мабуть, коли „сонце“ — то це просто раптова закоханість, на мить якої вся злиняла блакить належить Вірі як погляд бога для Мілли Йовович…»