Свєта Банько мала до всіх них найменш прямий стосунок. У великому супермаркеті вона, перед тим відправивши чоловіка з дорожніми торбами прямо додому, обмацувала апельсини. Щоби зайти до подружки Людочки на Сирець і похвалитися, як козирно вони з чоловіком відпочили в Єгипті і як їй тепер наплювати на сусідського Сергія Олександровича, пішов він сама знаєш куди. А ось тобі, Людочка, фрукти — везла з Єгипту, а шо? Наклейки віддерти, і Людочка поведеться. Можна буде довго й задушевно про щось говорити, викликаючи в Людочки то зойки жаху, то іскорки захоплення, то спазмики заздрощів. Особливо якщо ненав’язливо розшпилити олімпійку й показати новий золотий ланцюжок на 25 грамів з кулончиком. Ех, Людочка, коли в тебе день народження? З мене хрестик з камушком… А як тобі мій Луї Вьютон? За безплатно щітай купила. А японцям — прикинь — їм у Франції не дають купляти цей Луї Вьютон. Ага. Щоби в Японії купляли втридорога. Бо у Франції — тільки по дві сумки в руки. Представляєш, дарагая?! По дві сумки! Ужас. І штамп в паспорт ставлять. Там же, в магазіні. Так ті японці знаєш шо придумали? Вони беруть скуповують по дві сумки, а тоді французів просять, із вулиці — купіть нам, ось вам гроші. Бідняжки… На цій сльозливій ноті Свєта Банько так міцно стискає апельсинку в лотку, що, будь вона омріяними яйцями Сергія Олександровича, бідолашний гінеколог записався би в постійні клієнти свого колеги-уролога. Втім, саме цю апельсинку вона чомусь відкинула й поклала собі в пакет іншу — саме ту, котру сьогодні, в силу дивного збігу обставин, уже мацали Святослав і Марта, обоє в різний час купуючи якісь дрібнички в цьому магазині. З недовершених справ Свєта Банько мала сьогодні перегляд знятих цифровою мильницею єгипетських красот і переперегляд плодів свого шопінгу перед сном. На роботу вона завтра не піде — треба себе любити. Буде сидіти вдома, рішати кросворди і пити фруктовий чайок. Мммм… Ну, або піде — щоби всі побачили її свіжий загарчик. І буде сидіти там над своїм золотом, пити фруктовий чайок і рішати кросворди. А ввечері підгадати час повернення з роботи Сергія Олександровича, привітатися з ним, примружити зелені очі й фиркнути. Як справжня бестія, мгм.
…Коли ти малий і бездомний, ходиш спальними районами чужого міста й дивишся у вікна, де світять світло, тобі уявляються сотні щасливих людей з їхнім затишком, гарячою вечерею, ввімкненим телевізором, мріями, переживаннями, запахами, страхами і комплексами. І стає шкода, що ти не один з них. Коли ти вже дорослий і розглядаєш не так Ціле, подрібнене на деталі, як кожну окрему деталь, щоби потім вивести якусь закономірність, тобі стає страшно. Бо ти дивишся, приміром, на трьох окремих пасажирів нічного маршрутного таксі й розумієш, як тупо кожен з них пройобує своє життя, живучи явно не тими речами, для котрих цю людинку було народжено. І закономірність в тому, що з такої от полови життя, власне, і складається. That’s it. Хіба лише з єдиною похибкою — невловимою і нестійкою, та все ж такою, що унеможливлює існування константи. Похибкою на час кохання. Треш і розкіш, доступна кожному. М?..
Один мій знайомий містик якось сказав мені, що після смерті майже всі потрапляють до раю. Тільки от кожен має там стільки часу, скільки часу на Землі він був закоханий.
Отож,
Всього, згідно Love Timing від 00.00.00:
1. Антон — 3 роки.
2. Марта — 2 роки.
3. Ольга Василівна — 25 років.
4. Свєта Банько — 2 місяці.
5. Святослав — 9 днів.
Слідчий витер піт з чола і вирішив, що навіть у такій канцелярії, як їхня, виконавцям треба інколи спати. Метафізичні істоти так само ненавидять метафізику, як токар ненавидить свій верстат, — це нормально. Кохання, смерть, взаємозв’язки і райські терміни — ех, нудьга і бюрократія. Він позіхає і вже збирається закрити досьє «Понеділок 21.01.08», як раптом помічає навпроти номера Першого в заключному списку червоний кружечок. Ой, вічно там у вас сім п’ятниць, бурчить слідчий на адресу когось невидимого за стінкою, розкриває досьє ще раз і трохи тупо дивиться на слово «Антон». Хм, три роки. Які, в сраку, три роки, друже, — все не так просто. Лишайся поки там, звідки йшов. Чи, може, все і просто — сирочки ж твої не прокисли.
28.01.08. Гоа, Індія.
Андрей КУРКОВ
ЛЮБОВЬ. ДАЛЕКАЯ И БЛИЗКАЯ[13]
Хорошо бы сидеть в барокамере с повышенным содержанием кислорода и с четырьмя голографическими окнами, в которых можно видеть только отражения собственного воображения. Сидеть в такой барокамере и писать о любви, возвышая и одухотворяя ее. Любовь невозможно преувеличить, она легко выходит за рамки слов, способных ее описать.
А описание любви, нет, не любовные романы о медсестрах и врачах, а реальные истории, в которых любовь побеждает все, в том числе и политику, и экономику? Почему эти истории не преподаются в школе наравне с историей козацтва и Триполья? Разве серьезные историки не занимаются любовью? Уверен, что именно сейчас вы меня неправильно поняли! Год назад я прочитал книгу молодого английского историка Орландо Файгса «Wisperers» («Шептуны»). 800 страниц книги посвящены истории советской семьи во времена сталинского террора. Там рассказано множество случав спасения от эпохи через любовь.
Одну из них — историю Игнатия и Марии Максимовых — по своему эмоциональному заряду можно сравнить с историей героев романа «Доктор Живаго». Игнатий и Мария были влюблены друг в друга с детства. Они жили в селе Дуброво, в Валдайском районе Новгородской области. Как только Марии исполнилось 16 лет, они поженились. Было это в 1924 году. До 1927 года оба работали на ферме, принадлежавшей родителям Игнатия. Потом переехали в Ленинград, где Игнатий нашел работу столяра. В октябре 1929 года, пять месяцев спустя после рождения их дочери Надежды, Игнатия арестовали, припомнив ему участие в крестьянском бунте в 1919 году. Сначала его отправили в Соловецкий лагерь, а потом перевели на северный сектор строительства Беломорканала — гигантской стройки Сталина, на которой работали сотни тысяч арестованных «врагов народа». Марию с ребенком сразу же после ареста мужа выселили из их комнаты в Ленинграде. Она решила вернуться в родную деревню. Но, приехав в Дуброво, обнаружила развалины отцовского дома и узнала, что ее семью сослали в Сибирь. Соседи посоветовали ей как можно быстрее покинуть деревню, чтобы тоже не арестовали. Она пошла пешком в соседнюю Тверскую область, и в первой же деревне постучалась в двери первого попавшегося ей на пути дома. Опустилась на колени перед открывшей ей двери парочкой старичков и стала умолять их взять к себе на время свою дочку Надежду. Пожилые супруги сжалилась над Марией. Они взяли в дом ребенка, а Мария вернулась в Ленинград и устроилась поваром на поезд, ходивший по маршруту Ленинград — Мурманск. Железная дорога проходила вдоль северного сектора строительства Беломорканала. Сначала Мария не знала, что где-то там, среди сотен тысяч арестантов, находится и ее муж. Но в 1932 году она случайно встретилась с вышедшим на волю мужчиной, который припомнил, что работал на канале вместе с Игнатием. После этого она стала писать десятки записок Игнатию со своим новым адресом и принялась выбрасывать их из окна вагона-ресторана, когда поезд проезжал в районе строительства мимо канала. В конце концов одна из этих записок чудом попала к Игнатию, и он ответил жене. В конце 1932 года его освободили из лагеря и отправили в ссылку в Архангельск. Мария забрала дочку у пожилой пары и переехала с ней к нему. Так спустя три с половиной года семья воссоединилась.
13
Відсутній текст подано в редакції газети «Хрещатик» № 29 (3245) від 18 лютого 2008 р.