Вислухавши повідомлення, шеф зняв окуляри й довго протирав замшею. Надто довго, Славкові видалося навіть, що шеф схвилювався, а може, тільки видалося, бо той, надівши окуляри, сказав зовсім спокійно:
— Гарна новина, нічого не скажеш, дуже гарна! Перший дзвіночок, прошу я тебе, і звук у нього, відверто кажучи, не дуже приємний.
— А може?.. — засумнівався Славко.
— Ніяких «може»! — відрубав шеф категорично. — Знаєш, над якою прірвою ходимо?
— Знаю, — кивнув Славко. — П'ятнадцять років суворого режиму.
— Е-е… — заперечив шеф. — Не будь наївним: якщо підрахують, скільки ми взяли, вишка! Економічну диверсію пришиють.
У Славка мороз пішов шкірою, та зовні нічим не виказав себе. Тепер надія лише на шефа, на його вміння аналізувати події і знаходити єдино правильний вихід із становища. Сидів мовчки, віддано дивлячись, і шеф розуміюче посміхнувся.
— Злякався? — запитав.
— А хто не злякається?
— І це вірно кажеш. Але рано нам лякатися.
— Мабуть, Бобир і справді погорів.
— Я в цьому не сумніваюся.
— Від Бобиря прямий вихід на нас.
— Я завжди вважав тебе розумником.
— Цей тип, який видає себе за Кухаренка, знає мене.
Шеф посуворішав.
— Ось цього я не розумію, — постукав вказівним пальцем по столу. — Ти мусив розкусити його відразу.
Славко розвів руками.
— Він не викликав у мене жодних підозр.
— А ти думав, що в міліції простачки сидять! Там, Славуню, вовки. І ми з тобою вовки, дорогенький. Старі й досвідчені вовки, і нас ще переграти потрібно.
— Але ж Бобир…
— Толик уже програв, — махнув рукою шеф. — Вчисту.
— Він потягне за собою і нас.
— Не виключено.
— Тоді я вас не розумію.
— Не гарячкуй, полегесеньку-помалесеньку, все обмізкувати треба. Чув, існує така наука, логікою називається.
— На вас одна надія! — вирвалося в Славка.
— А якщо на мене, то сиди тихо й слухай. Почнемо по порядку. Певно, вони вийшли на Бобиря в Херсоні. Щось з Буловацьким пройшло не так гладко, і десь Толик лопухнувся. Якщо б знаття, де і як, ми б з тобою все вирішили, а так… — знову постукав пальцем по столу.
— Звичайно, до міліції не підеш, не попитаєш, — вставив Славко.
— Зрештою, важливий сам факт: вони якось вийшли на Бобиря в Херсоні, цікавляться ним і зараз. І щось знають про його справи — бачиш, підсунули йому Кухаренка. Гачок, який ми ледь не проковтнули. Клюнули, правда, проте могли й проковтнути.
— Якщо вони стежать за Бобирем, бачили, як ми позавчора сиділи в кафе.
— Логічно, — схвалив шеф, — але я їхнього брата за кілометр чую, і хвоста за собою ще не помітив. А ти?
— Чистий стопроцентово.
— Отже, вони гадають, що намацали другу ланку нашого ланцюга, тобто тебе. А що вони знають про тебе? Що ти — Славко. Ну, ще словесний портрет… І нехай шукають по Києву. Владиславів, Святославів, Ярославів, Ростиславів… Вік шукай, то більше, що ти в Києві й не прописаний. До речі, Толиковій коханці щось відомо про тебе?
— Я попереджував, щоб ні-ні.
— І я також. Отже, тут у нас усе гаразд. І виходить: нема Бобиря, немає й нас.
— Ви вважаєте?.. — гостро зиркнув на шефа Славко.
— Зараз Бобир у відпустці. Ось нехай і поїде кудись до моря.
— Приліпився до Тетяни.
— Як приліпився, так і відліпиться.
— Закохався.
— От що! — палець шефа стукнув по столу. — Зараз не до сентиментів. Нехай мотає з Києва сьогодні, навіть не сьогодні, а зараз, негайно. Збагнув?
— Як не збагнути!
— Де Толик зараз?
— Поїхав з Танюшиком.
— Куди?
— До Іриня.
— Але ж і ти в Ірині…
— Колись Толик їхав до мене електричкою й познайомився з Танею.
— Вона знає, що ти — іринський?
— Гадаю, ні. Зрештою, ви знаєте, скільки народу в Ірині?
— Значно менше, ніж у Києві.
— Їй нічого невідомо, — похитав головою Славко. — Я знаю все, навіть номер її телефону, а вона — нічого.
— Зараз подзвони Бобиреві. Домовся, щоб передзвонив тобі з автомата. Особисті контакти припиняються. Для всіх. Дзвонити мені тільки в разі нагальної потреби.
— А якщо Бобир не схоче?
— Скажеш, я наказав. І ніхто, розумієш, ніхто, ні Таня чи хто там ще — Зоя, Віра — не повинен знати, куди Толик подався.
— Відпустка в нього кінчається через три тижні.