— За цей час вирішимо — що й до чого.
— А якщо просто припинити контакти з Толиком?
— Ти що, Бобиря не знаєш? Врахуй, ми з тобою — одна справа, а що Толик? Виконує наші окремі доручення, ну, одержує за це. Бобир років на п'ять тягне і, якщо міліція його прижучить, може й виказати нас з тобою.
Славко посуворішав.
— Якщо вчепилися в Бобиря, не відпустять.
— До речі, гроші в Толика є?
— Мусять бути. Навряд чи за тиждень свою тисячу прогуляв.
— Не треба обмежувати його в коштах. Нехай повідомить тобі свою адресу. Перекажеш йому п'ять сотень на Головпоштамт до запитання.
— А не забагато?
Шеф засміявся: тихо й ласкаво.
— Скупердяйчик ти мій… Хвалю і заздрю, в тебе вже ой-ой скільки лежить! За моїми підрахунками… — Помітивши заперечливий жест Славка, позадкував: — Гаразд, не буду, радість моя. Кожен робить із своїми грішми, що хоче. Але не забувай, — насварився пальцем і вів далі зовсім іншим тоном, — що в нашому ділі витрати іноді важать не менше, ніж прибутки. І коли можна було б купити цього типа з міліції!..
— Якісь божевільні там працюють, — похитав головою Славко.
— Цей Павло, чи як його, в зарплату не так уже й багато десяток одержує, а ми б його сотнями засипали…
— Не візьме!
— А Бобир ще й проситиме, — зареготав шеф. — Домовились: перекажи п'ять сотень, і щоб без нашого дозволу в Київ не повертався. Три тижні — це багато, за три тижні неодмінно щось придумаємо.
— Звичайно, ви придумаєте, — полагіднішав Славко. — А як з товаром?
— У тебе багато лишилося?
— Кофти — класні, за три дні розійшлися.
— Посидиш спокійно. Товар піде через Зельцера.
— Ще одна точка потрібна, — зітхнув Славко.
— Всьому свій час, дорогенький.
— До речі, чи мусить Бобир попередити Таню, хто такий насправді Кухаренко?
— Ні в якому разі. Нехай вигадає якусь історію. Сестра в Ростові чи Краснодарі захворіла, бабуся померла… Попервах ця версія і міліцію може заспокоїти.
— Може, — погодився Славко.
— Ніби все, — потер чоло шеф. — Здається, Славуню, ніби все ми з тобою вирішили й передбачили. А ти злякався! Міліція — то, рідний ти мій, для хуліганів і злодіїв, а люди поважні й з головою на плечах завжди зуміють співіснувати з нашою міліцією.
— А настрій у вас поліпшився.
— В тебе також?
— І в мене.
— Це добре, Славуню, бо з поганим настроєм справи не робляться. Іди й дзвони Толику, чорти б його забрали, падлюку нашого пречудового!
— Може, нехай їде машиною?
— Для полегшення роботи міліції? Машину, мислителю ти мій дорогенький, у наш час радіо й різних телетайпів розшукати значно легше, ніж людину. Особливо коли ця людина не дотримується правил прописки.
— Ясно. Можна йти?
— Йди, рідненький, поспішай, але озирайся. А я з'їм ще порцію морозива.
Хаблак чекав зайвих чверть години, а Бобиря все ще не було. У двадцять на сьому він уже знав: щось трапилося й Толик не прийде. Але все ж постояв на трамвайній зупинці, де вони домовились зустрітися, до пів на сьому і тільки після цього попрошкував до телефону-автомата, щоб подзвонити Тані. Вчора дівчина залишила йому номер телефону і адресу.
Хаблак проспав на килимі в кімнаті Валерії до шостої ранку. На початку сьомої навшпиньках пробрався повз диван, де ще бачили ранкові сни Марина й Славко, до ванної. Закінчивши туалет, зазирнув на кухню. Толик з Танею спали на матраці просто на підлозі — з-під ковдри стирчала волохата нога Бобиря, він солодко сопів, притулившись до Таниного плеча.
Хаблак розштовхав Бобиря, той зиркнув на годинник, пробуркотів щось і хотів повернутися на другий бік, та Хаблак нагадав, що Тані о сьомій на роботу й вона просила розбудити її о шостій.
Дівчина прокинулася сама. Випростала з-під ковдри повні голі руки, аніскілечки не соромлячись Хаблака. Поскаржилась:
— Матрац тонкий, не виспалася я. — Поправила розсипане волосся й додала: — Я зараз намарафечуся, й поїдемо.
— Куди? — запитав Хаблак.
— До виставки.
— Нам по дорозі, — сказав, хоч мусив їхати зовсім в інший бік. — Підкинете мене до Московського універмагу.
— Там живеш? — поцікавився Толик.
— Ні, але маю інтерес, — підморгнув йому Хаблак, і Толик, у якого з похмілля гуділа голова, байдуже погодився:
— Інтерес, то й інтерес. А ти хлопець — відірви й кинь. Од Валерії до…
Хаблак приклав пальця до губ, вказавши очима на Таню, але Бобир махнув рукою.
— Танюшик — свій хлопець, — мовив, — могила.
Почувши голоси на кухні, прокинувся Славко. Натягнув штани й вийшов до передпокою босоніж.