Хаблак зітхнув полегшено: квартира ожила, і йому вже нічого не загрожувало.
Бобир довіз Хаблака до Московського універмагу, вони домовилися зустрітися о шостій на трамвайній зупинці поблизу Палацу піонерів — і ось Толик не з'явився…
Ганя одізвалася одразу, наче сиділа біля телефону.
— Ну й ну, — мовив докірливо Хаблак, — я півгодини чекаю на них, як останній дурень, а вони…
— Толика нема, — перервала його дівчина, — в нього померла бабця, і він полетів до Сімферополя.
— Хто помер? — перепитав Хаблак автоматично.
— Я ж кажу — бабця. Він подзвонив мені на роботу й повідомив, що летить до Сімферополя.
— Шкода, — зітхнув Хаблак. — І коли повернеться?
— Обіцяв через два-три дні.
Цих кількох секунд Хаблакові вистачило, щоб зрозуміти: щось трапилося, і Бобир замітає сліди. І єдине джерело інформації, на яке він може поки що розраховувати, — Таня.
— Сподіваюсь, ви не сумуєте? — запитав.
— Нудьга зелена, — поскаржилась.
— Давайте понудьгуємо разом. Іду до вас із шампанським.
— Але ж…
— Ніяких але! — Хаблак знав, що треба бути настирливим: дівчина казала, що батьки поїхали, й вона лишилася в будинку сама. — Беру таксі.
— А що скаже Толик?
— Дякуватиме, що я розважав вас.
— Він такий ревнивий!
— Ревнивих треба вчити.
— Ну, добре, — погодилася Таня. — Адресу пам'ятаєте?
Ганин будинок стояв за високим парканом. Хаблак посмикав хвіртку — не відчинялася. Побачив збоку кнопку дзвінка, натиснув. Подумав, що Танині батьки не дуже шанують товариство, і наче у відповідь на ці думки за парканом хрипко й люто загавкав пес.
Хвіртка розчинилася безшумно, певно, петлі регулярно вмащувалися, і Таня визирнула на вулицю. Була в дешевенькій квітчастій суконці, й Хаблак вирішив, що цьому гарненькому бісеняткові личить усе: бавовняне платтячко виглядало на ній не гірше, ніж учорашня вечірня шовкова сукня.
Таня потримала за нашийник вівчарку з червоними очима, і капітан, притиснувши до грудей пакет з цукерками й шампанським, піднявся крутими сходами на відкриту терасу з круглим столом посередині.
— Заходьте, — вказала дівчина на відчинені масивні двері, що вели до темнуватої кімнати, застеленої килимовими доріжками, але Хаблак, поклавши на стіл дарунки, запитав:
— А тут можна? — Не чекаючи відповіді, опустився в плетену гойдалку, вільно простягнув ноги, огледівся. — Гарно у вас: тихо й пахне квітами.
Видно, дівчина не дуже поділяла старомодні погляди Хаблака, бо знизала плечима й винесла з кімнати транзистор.
— Спіймайте щось, — дала Хаблакові, — а я похазяйную, їсти хочете?
Капітан енергійно захитав головою, а дівчина по-змовницьки підморгнула йому.
— Може, хочете?.. Батько вигнав на тому тижні…
— Після вчорашнього! — жахнувся Хаблак.
— Тоді кави?
— Чудово! — Хаблакові й справді хотілося кави.
Таня принесла печиво, залишки торта. Капітан налив їй шампанського, а сам відсьорбнув кави. Дівчина сиділа за столом навпроти нього й дивилася, як здалося Хаблакові, визивно, а капітан сьорбав каву й думав, як краще розпочати розмову.
— Коли подзвонив Толик? — запитав Хаблак.
— Телеграма прийшла ще вчора ввечері, — пояснила дівчина. — Добре, що він подзвонив туди… — закопилила губу, — на стару квартиру. До тої видри. Міг би й не дзвонити.
«Завтра треба дізнатися, чи була насправді така телеграма», — вирішив капітан, хоча й не сумнівався: щось сполохало Бобиря, і телеграму він вигадав для Тані.
— Міг би й не дзвонити й не летіти, — сказав розважливо.
— І я так гадаю. Невже без нього не поховають? Він ту бабцю, здається, ніколи й не бачив, а поспішав так, що навіть не приїхав за валізою. Його валіза в нас, — пояснила, — й деякі речі.
— А як ставляться до нього ваші батьки?
— Вони знають: ми поберемось, коли Толик остаточно владнає формальності.
— Шкода, — зітхнув Хаблак, — сьогодні я хотів повезти вас у «Дубки».
— І потрапили до мене.
— Не каюсь.
— А як же Валерія?
— Коли я бачу вас!..
Таня насварилася пальцем.
— Нічого не вийде!
— Скажіть, — засміявся Хаблак, — чому така несправедливість? До всіх ваших принад ще й ямочки на щоках! Коли в інших…
— Вас цікавлять інші?
— Ні, — зовсім щиро визнав Хаблак, — зараз мене цікавить тільки ваша особа.
Дівчина покрутила фужер із шампанським довгими вхоженими пальцями, опустила вії.
— Завтра скажете те ж саме Валерії. Невже вона не сподобалася вам?
— Чудова дівчина, — ствердив Хаблак. Певно, Таня і справді почала вірити, що капітан закохався в неї, і він мусив дати задній хід: — Я давно не бачив таких вродливих.