— Так, — Таня наморщила свій гарний носик, — зріст, правда…
— А Славкові, по-моєму, Марина сподобалася. До речі, треба було б йому подзвонити й завтра поїхати в «Дубки».
Таня невизначено знизала плечима.
— Взагалі в мене завтра вільний вечір… Подзвоніть.
— Знаєте телефон?
— Звідки? Я його вчора вперше бачила.
— Я гадав: друг Толика…
— Ні, — похитала головою. — Толик привів його вперше.
— Шкода, гарний хлопець. Може, Марина знає?
Таня зиркнула на годинник.
— Маринка ще дома, зараз зателефоную.
Дівчина пішла до кімнати, а Хаблак налив собі ще трохи кави. Ковтнув і відставив чашку. Цей рудий Славко, здається, справді закохався в Марину — невже залишив їй свої координати і фортуна зараз посміхнеться Хаблакові?
Однак фортуна не спромоглася на посмішку, повернувшись, Таня повідомила:
— Вони домовились зустрітися завтра.
«Дідька лисого він прийде», — подумав Хаблак і запитав:
— Славко працює з Толиком?
— Десь у торгівлі. Толик ще возив його до Смоляннікова.
— Смоляннікова? Якого це Смоляннікова?
— Завмаг з третьої лінії.
— Ваш знайомий?
— Батьків, і Толик попросив звести його з ним.
— При чому ж тут Славко?
— В неділю ми хотіли по гриби їхати, але Толик не зміг. Треба було приятеля із Смолянніковим познайомити, я й запитала, що за один? Каже, є в нього товариш — Славко, то хоче зі Смолянніковим якусь справу владнати: Толик уже домовився про зустріч. А вчора питаю: той самий Славко? Виявляється, той.
«Овва, — подумав Хаблак, — Толик зводив Смоляннікова із Славком. Так само, як вчора з Кухаренком. І, якщо вони домовились… Слід підключати обехеесівців… Раптова ревізія в магазині Смоляннікова чи якась перевірка — хлопці краще знають, як це робиться».
Капітан нараз втратив інтерес до Тані, дівчина навіть почала видаватися йому не такою вже й вродливою. Непомітно зиркнув на годинник — початок дев'ятої, і слід їхати. Чверть години до електрички, ще двадцять п'ять хвилин до Києва, потім мало не півгодини на метро. Каштанова в управлінні вже нема, й доведеться дзвонити додому. Але для чого додому? Справа терпить, можна відкласти до ранку.
А якщо можна відкласти до ранку, то, власне, для чого йому поспішати?
Дійшовши такого висновку, Хаблак подумав, що даремно відмовився від запропонованої Танею вечері: кав'ярні та їдальні вже зачиняються, а до ресторану йти не хотілося — довго чекати, до того ж дорого, і він вилетить у трубу, якщо вештатиметься по ресторанах.
Капітан хитро посміхнувся й почав здалеку:
— У вас чудова кава, вона пробуджує апетит, я навіть не сподівався…
— Хочете їсти? — запитала дівчина просто.
— А є щось?
— У цьому домі завжди щось є. Хочете холодного м'яса з соусом, можна ще салат і бички в томаті.
— Невже є бички в томаті? — здивувався Хаблак. — Не їв цілу вічність.
— Я нагодую вас королівською вечерею, — пообіцяла Таня, і Хаблакові справді захотілося бути королем. Пересів із стільця на гойдалку й простягнувся, ледь-ледь погойдуючись.
Полковник Каштанов затримався у начальства, і Хаблак використав ці двадцять хвилин для наведення довідки про Смоляннікова. Подзвонив до Іринського міськвідділу внутрішніх справ — мав там знайомого, заступника начальника відділу, — поцікавився, чи не знає той часом Смоляннікова.
Заступник начальника, виявилось, знав навіть, що Юрій Олексійович Смолянніков тиждень тому перейшов на нову роботу — завідує лісоторговельним складом.
Дізнавшись про це, Хаблак трохи розгубився: розсипалася вибудувана ним струнка версія, капітан навіть перепитав, чи не помиляється заступник начальника, й одразу одержав відсіч: мовляв, майор Самойлов не новачок у міліції і відповідає за свої слова. До речі, чи можна поцікавитись, в зв'язку з чим Смолянніков привернув увагу карного розшуку? Отже, поки що нічого конкретного?.. Знаємо нас, вчепитеся, як кліщі… Вам, звичайно, видніше, але, коли хочете знати особисту думку майора Самойлова, то Юрій Олексійович дуже мила й чесна людина.
З цією новиною Хаблак і зайшов до полковника. Вислухавши капітана, Каштанов запитав:
— Телеграма справжня?
— Яка телеграма? — перепитав Хаблак, однак одразу ж поправився: — Не було ніякої телеграми, товаришу полковник, я перевіряв на пошті, і вся ця історія із смертю бабці — вигадка Бобиря.
— Отакої… — задумався Каштанов. — Отже, ми десь схибили, і тепер буде важко. Що ж, спробуємо вийти на них через Смоляннікова. Якщо цього Смоляннікова вважає милою й чесною людиною сам заступник начальника міськвідділу, так воно і є. Знаю Самойлова, даремно не казатиме. Коротше, бери, Сергію, машину і їдь до Смоляннікова. Чесна людина із злодіями не зв'яжеться, а коли щось знає, розповість.