— Я краще електричкою, — заперечив Хаблак. — Швидше, а машина й тут може знадобитись.
— Дивись, який піклувальник за спільну справу, — посміхнувся полковник. — Увечері чекаю з доповіддю.
Від вокзалу до лісоторговельного складу Хаблак дістався пішки за чверть години і тут пошкодував, що не скористався машиною.
Виявилось, що новий завідуючий, не встигнувши як слід прийняти справи, вчора вивихнув ногу й лежить удома. А мешкає на протилежному боці Іриня.
Автобус ходив рідко. Хаблак простояв на зупинці хвилин двадцять, потім стільки ж їхав і ще вісім хвилин діставався вузькими завулками до будинку Смоляннікова. Втратив мало не годину й відчинив хвіртку садиби, перебуваючи в поганому настрої. Настрій його аніскілечки не поліпшився, коли побачив біля ґанку Смоляннікова: не сумнівався, що то — господар садиби, бо сидів у шезлонзі, затулившись од сонця газетою, і пошкоджена нога лежала на табуретці.
«Відпочиває, — подумав Хаблак не без роздратування і обтер хусточкою спітніле обличчя, — а ти ноги бий!»
Капітан кашлянув, і чоловік визирнув з-за газети. Не злякався й не захвилювався, побачивши за кілька кроків незнайомого, принаймні нічим не виказав цього, дивився очікувально й спокійно. Був він невисокий на зріст і взагалі якийсь дрібнуватий. Маленька голова із сивим йоржиком шорсткого волосся, худа шия й запалі груди. Одягнутий був у смугасті піжамні штани й блакитну майку, і голі руки, які швидше нагадували тріски, лежали на підлокітниках шезлонга.
— Ви до мене? — запитав нарешті, і Хаблак подумав, що вряди-годи можна поставити недорікуватіше запитання. Чоловік і сам збагнув це, бо одразу поправився — Звичайно, якщо вже зайшли…
Хаблак показав посвідчення, Смолянніков глянув на нього здалеку, відклав газету й запропонував:
— Візьміть, будь ласка, табуретку. Он там, біля веранди, бо я трохи нетранспортабельний.
— Угу, — кивнув Хаблак. — Я був на складі, і мені сказали… — Він влаштувався навпроти Смоляннікова, трохи відсунувшись, щоб сидіти в затінку, й почав: — Ми вимушені звернутися до вас, Юрію Олексійовичу, з проханням. Мій візит має напівофіційний характер, коротше, сподіваємося на вашу допомогу.
Смолянніков посміхнувся, і лише тепер Хаблак збагнув, чого майор Самойлов назвав його милою людиною: посмішка буквально змінила Юрія Олексійовича — їжакуватий чоловік тепер наче випромінював з себе доброзичливість.
— Якщо неофіційний, — перервав капітана, — то дуже прошу про невеличку послугу. На веранді холодильник, і в ньому мінеральна вода. Ні вам, ні мені не завадить випити по склянці.
Хаблак подивився на Смоляннікова з вдячністю: Юрій Олексійович буцім прочитав його думки. Пішов до веранди, а господар мовив услід:
— Склянки у серванті, то захопіть і їх.
Вони випили по склянці справжнього, найсмачнішого у гніті нарзану — Хаблак вихилив свою за одним духом, а Смолянніков відпив маленькими ковточками півсклянки, поставив на табуретку й запитав:
— То в чому ж полягає ваше прохання, Сергію Антоновичу?
Хаблак подивився на нього з повагою: здавалося, не звернув особливої уваги на посвідчення, а, виявляється, прочитав і запам'ятав усе.
Капітан вирішив обійтися без прелюдій.
— Ви знаєте Анатолія Васильовича Бобиря? — запитав прямо.
— Ось воно що!.. — Смолянніков поворушився в шезлонзі й зробив спробу зняти ногу з табуретки. Поморщився від болю й залишив ногу на ній. — Ось воно що! — повторив. — Я так і знав…
— Що? — швидко запитав Хаблак.
— Ну, звичайно, я не міг знати, — поправився Смолянніков, — що міліція відвідає мене. Просто знайомство з цим чоловіком не принесло мені ніякого задоволення, розумієте, ніякого! — повторив з натиском на останньому слові.
— Вас познайомив з ним Марков?
— Він сказав, що Бобир — наречений його дочки. А Таню я знаю. Вродлива дівчина і обожнює всілякі там імпортні шмутки. Бобир робив їй подарунки.
— Звичайно, — погодився Хаблак, — такі вродливі дівчата швидко звикають до подарунків.
Смолянніков зиркнув на нього гостро.
— Вас цікавить Бобир чи Таня? — запитав.
— Невже не догадуєтесь, чому я прийшов до вас? — Хаблак вирішив іти напролом.
— Можливо… — Смолянніков узяв склянку з водою й зробив маленький ковточок — здається, для того, щоб виграти кілька секунд і обдумати ситуацію — Можливо, й ні… Принаймні я сподіваюсь, що ви повідомите мене про це.