— Бобир часто заходив до вас? — ухилився від прямої відповіді Хаблак.
— Кілька разів. Точно не пам'ятаю.
— Розпитував про справи?
— Звичайно. Він же працює в промторзі.
— Цікавився асортиментом товарів?
— Так.
— Робив якісь пропозиції?
— Гаразд. — Смолянніков поставив склянку і, забувши про біль, опустив ногу на землю. — Добре, я зрозумів вас, капітане, і знаю, чому ви прийшли до мене. Чесно кажучи, я відразу хотів піти до Самойлова — це заступник начальника нашого міськвідділу міліції, та передумав: фактів у мене нема, одні слова, а чи дорого коштує слово?
— Дорого, — не погодився Хаблак.
— Не знаю… — махнув рукою Смолянніков. — Не знаю і не впевнений… Скільки я в торгівлі працюю? Чверть віку без малого, а словам у нас ніхто не вірить. Документ, прошу вас, бумага й підпис з печаткою — ото діло. А в мене з Бобирем що? Розмови… А розмови я можу вигадати, щось мені не сподобалося в Бобирі, ось і накапав. А тінь на людину, знаєте, як легко кинути!
— Знаю, — ствердив Хаблак. — На чесну людину — важко, а на пройдисвіта чи шахрая…
— У нього на лобі не написано, що шахрай! — зрозумів його Смолянніков. — Солідний працівник шанованої установи. Скаже: наклеп, і нічого не доведеш.
— Що ж, — задумливо мовив Хаблак, — якась частка істини в цьому є, і кожен вільний чинити так, як підказує йому сумління.
Смолянніков спалахнув.
— Сумління в мене, шановний капітане, ще трохи знайдеться, навіть для нашої з вами розмови.
Хаблак збагнув, що передав куті меду. Одразу позадкував:
— Я вас уважно слухаю, Юрію Олексійовичу, і ви самі не знаєте, наскільки ми будемо вдячні…
— Це мій обов'язок, — одповів сухо Смолянніков, — розповідати правду, коли цього вимагає представник закону. Я відповідаю за свої слова й можу підписати протокол.
— Зараз він не потрібний, — заперечив Хаблак. — Я не слідчий, а оперативний працівник. Потім, коли знадобляться формальності…
— Добре. Отже, Бобир кілька разів заводив розмови про якісь перспективні справи, котрі можуть зацікавити мене. Коли я запитував, які саме, ухилявся від прямої відповіді. Одного дня, приблизно місяць тому, зайшов до мене й повідомив, що зі мною хоче побалакати один чоловік. Мені б, старому дурневі, послати його під три чорти, але чи то характеру не вистачило, чи цікавість перемогла — домовились зустрітися ввечері. Приїхали на Бобиревому «Москвичі», машину він поставив трохи оддалік, та я почув — дверцятами загрюкали, й визирнув у вікно. Заходять. Бобир і ще один, рудий і лисий. Бобир і каже: «Оце — Ярослав Михайлович, він хотів побалакати, то я не заважатиму й почекаю в садочку». Пішов, а цей Ярослав Михайлович отак відразу й каже: «Я чув, що ви людина розумна й давно в торгівлі, сподіваюсь, зможете належним чином оцінити перспективи, які відкриються перед вами». Я, звичайно, уточнюю: переді мною особисто чи перед ввіреною мені, так би мовити, торговельною точкою? А він мені відповідає, що громадське завжди поєднується з особистим.
Юрій Олексійович на мить замовк, пригадуючи, І Хаблак скористався з цієї паузи, щоб запитати:
— Прізвище?
— Він не назвав свого прізвища. Ярослав Михайлович, і все.
— Шкода.
— І я так думаю. Мені б тоді сьогоднішній розум, то розпитав би його, що й до чого, а я… Ну, він мене й питає, як з планом? А як у нас з планом? Всяке буває, дадуть гарний товар, перевиконуємо, але ж наш магазин не з першорядних, поки виб'єш що-небудь!.. Отож, погоджується, але врахуйте, ми можемо завезти до магазину дефіцитні імпортні та вітчизняні товари. Документація в ажурі, комар носа не підточить, і фірма гарантує щомісячно не менше тисячі карбованців навару. Тобто особисто мені тисячу! І, мовляв, це тільки початок…
— Ого! — вирвалося в Хаблака.
— І я сказав — «ого»! Але не стримався і додав ще кілька слів, знаєте, не зовсім цензурних.
— А він?
— Виявився людиною стриманою. Інший після моїх слів, надто точно їх зрозумівши, міг би й за стілець схопитися, а Ярослав Михайлович чемно так засміявся й зауважив, що я, мовляв, не розумію жартів. Але ж, каже, позбавлені почуття гумору люди його не цікавлять, тому він вимушений відкланятися, проте знайомство зі мною все ж принесло йому задоволення…
— Нах-хаба! — вирвалося в Хаблака.
— І я думаю, що нахаба, — погодився Смолянніков. — Однак він усе ж виявився мудрішим за мене, хоча б тому, що я, бачите, нічого не знаю про нього, а міг би.