Хаблак усе ж скористався з поради Самойлова. Суп харчо справді виявився смачним. Біфштекс був стандартний, рублений, та на ньому апетитно лежало підсмажене яйце, і Хаблак віддав належне й тому, й другому. Побачивши за вікном «газика», взявся до компоту. Краєм ока бачив, як виліз з машини дільничний — зовсім ще молодий хлопець з лейтенантськими погонами. Сам Хаблак мундира майже не носив, та йому подобалися люди в мундирах, особливо такі стрункі й підтягнуті, як цей лейтенант.
— Проховник, — представився той, коли Хаблак підійшов до машини. — Григорій Ілліч.
Капітан забрався на заднє сидіння. Лейтенант сів поруч, і Хаблак запитав:
— Ви знаєте Ярослава Михайловича Хмиза? З Лугової вулиці? — Подумав: зараз лейтенант поправить його, і доведеться знову гортати наряди. Правда, тепер буде легше: дільничний допоможе.
— Знаю, — одповів Проховник. У Хаблака одлягло від серця.
— І що то за один?
— Директор магазину в приміському селищі Іванівка.
— Кремезний, лисий і рудий?
— Точно.
— Ну, спасибі, Григорію Іллічу, порадував ти мене.
— Чим? — не збагнув той.
— Поїхали, — поклав капітан руку шоферові на плече, — на вулицю Лугову. Дуже мені кортить хоча б одним оком глянути, як живе громадянин Хмиз.
— Живе — дай боже кожному! — мовив лейтенант. — Будинок — два поверхи. Сарай із цегли…
— Бракороби у вас тут на заводі, — засміявся Хаблак наче не до ладу, — цеглу недопалюють. А в Ярослава Михайловича сарай сиплеться.
Лейтенант зиркнув на Хаблака недовірливо: звідки знає? А може, розігрує?
— Там сарай такий, — заперечив, — що сто год простоїть.
— Так, — якось непослідовно погодився Хаблак, — Хмиз — справжній господар.
— Щось сталося? — обережно поцікавився лейтенант. — З Хмизом?
— Поки що нічого. Але, сподіваюсь, станеться.
— Кримінальна справа?
— Справи, лейтенанте, як такої поки що нема. Розкажіть, що знаєте про Хмиза.
Проховник не задумався ані на мить:
— Я їх добре знаю — Хмизів… Мешкаю неподалік і повз їхню садибу на роботу ходжу. Сім'я порядна. Жінка в Києві працює, десь хімчисткою завідує. Двоє дітей, хлопчик ще маленький, а дочка в школу ходить. Власне, все.
Хаблак зиркнув на годинник.
— Ярослав Михайлович ще на роботі, — сказав. — А раптом дома?.. Не мусить мене бачити. Проїдемо повз садибу, і п заховаюсь за вас, лейтенанте.
— Там такий паркан! — заперечив Проховник. — Хмиз, якщо б і захотів, нічого не вгледить.
— А ви чули про випадки, коли і незаряджена рушниця стріляє?
— Так, береженого й бог береже.
Вони повернули на вулицю, посеред якої ріс величезний луб, і лейтенант наказав зупинитися.
— Он там, за жовтим парканом, — вказав пальцем на оселю навпроти дуба.
Хмиз збудував собі справді капітальний будинок: двоповерховий, вкритий бляхою, з величезною верандою.
«Так, — подумав Хаблак, — на директорську зарплату такс не спорудиш».
Вони проминули садибу, на сусідній вулиці Хаблак висадив Проховника й наказав їхати до Києва — ще сьогодні хотів дізнатися, яким магазином керує Ярослав Михайлович Хмиз.
— Схиляюсь перед вашою мудрістю, — мовив Коренчук. — Це ж треба: не мати жодної зачіпки і за день довідатися про все.
Лейтенант Микола Коренчук сидів у кімнаті Хаблака і уважно слухав його розповідь про розшук Хмиза.
Коренчук був одним з наймолодших працівників відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності, але, незважаючи на це, йому доручали найскладніші й найзаплутаніші справи. Кілька років тому після закінчення університету Коренчук прийшов до органів внутрішніх справ і встиг зарекомендувати себе ініціативним і вдумливим працівником. Величезна завантаженість на роботі не завадила йому вступити до заочної аспірантури, і багато хто дивувався, як встигає гнатися за двома зайцями цей непоказний юнак.
Офіцерський мундир фактично був протипоказаний Коренчукові: він висів на ньому незграбно, як на вішалці, краватка завжди з'їжджала вбік, оголюючи горішнього ґудзика сорочки, довгі руки вилазили з рукавів, і лейтенант завжди сором'язливо обсмикував їх.
Обличчя Коренчука було видовжене, з високим чолом і довгим підборіддям, здавалося, цьому обличчю пасував і конче був необхідний довгий ніс, однак лейтенант був кирпатий — великі рогові окуляри ледь трималися на маленькому, зовсім дитячому носі. Взагалі зовні він виглядав простаком, так і сприймали його з першого погляду, і це іноді йшло Коренчукові на користь: ділки й пронози втрачали пильність, вважаючи, що зможуть швидко обкрутити круг пальця це нездарисько, й потрапляли на гачок.