— Чекайте… — Хаблак втупився в стелю, згадуючи. — Чекайте, Миколо. Кофтина бузкового кольору?
— Так, м'яка вовна вищого гатунку.
Хаблак на мить заплющив очі й пригадав, як Таня з Бобирем годували чайок. Вона сміялася, кидала хліб, і на ній була точно така кофтина, яку описав Коренчук.
Почувши це, лейтенант насупився.
— Цікаво, — сказав, — навіть дуже цікаво, і це ще раз підтверджує мої здогадки.
— Які?
— Певно, ця кофта залишилась від цілої партії таких. Товар ходовий і коштує недешево. Але з документів не видно, щоб у магазині продавалися такі кофти. Я запитав продавщицю, де дістала? Каже, привезла подруга з Москви, купила в ГУМі, імпортна, англійського виробництва. А сама, бідолажка, червоніє, видно, що каже неправду, та які в мене підстави не вірити?
— Вважаєте, Хмиз збув партію «лівого» товару? — занетерпеливився Хаблак. — Однак де міг узяти імпортні кофти?
— Оце ми й мусимо з'ясувати, — відповів Коренчук. — І шлях до істини в нас довгий і звивистий. — Подумав трохи й запитав: —Чи не могли б ви відвідати цю вашу Таню і з'ясувати деякі питання?
Хаблак пропустив повз вуха досить прозорий натяк «цю вашу» й відповів: якщо треба, він згоден ще раз з'їздити в Іринь. Хоча, чесно кажучи, особливого задоволення від цієї подорожі не одержить.
— Треба встановити, імпортна кофтина в Тані чи нашого виробництва, — пояснив мету подорожі Коренчук.
— Для чого?
Це запитання було цілком слушним і вимагало такої ж конкретної відповіді.
— Мені здається, що кофтини виготовляються в нас під носом, і ділки мають з них величезний навар. А коли б ви ще позичили в дівчини кофту…
Хаблак зробив заперечливий жест.
— Ви що, за домушника мене вважаєте?
Коренчук скосив на нього хитре око.
— У вас усі в карному розшуку такі амбіційні?
— На жаль… — зітхнув Хаблак.
— Поїдете в І ринь?
— Доведеться.
— Я знав, що ви погодитесь.
— Дозвольте запитати чому?
— Не зовсім приємна місія, проте коли ж нам доводиться робити приємне? Просто я знав, що ви зумієте оцінити, чого варта для нашої подальшої роботи ота кофта.
— Догадуюсь.
— Може, з'їздите сьогодні? — Якісь запопадливі нотки прозвучали в цьому запитанні.
Хаблак подивився на лейтенанта з цікавістю.
— А вам настирливості не позичати. Зараз подзвоню в Іринь, і, якщо вона вдома…
— Мусить бути, — упевнено відрізав Коренчук. — Телефон там, бачите? Дві копійки є?
У трубці довго гуло, Хаблак хотів уже повісити її, та в останній момент почув Танин голос.
— Бігла аж із саду, — пояснила.
— Від Толика нічого? — поцікавився Хаблак.
— Мовчить.
— Скоро обізветься.
— Чоловіки такі товстошкірі.
— Справжні носороги.
— Слони.
— Я бачив у цирку, як жінка, схожа на вас, приборкує слонів.
— Легше видресирувати десять слонів, ніж одного Бобиря.
— Вам характеру не бракує.
— Я така слабка жінка… — жалібно зітхнула в трубку — настільки щиро, що навіть Хаблак на мить повірив. Але одразу згадав, як сиділа в ресторані з Рогатим, і заперечив упевнено:
— Така вродлива жінка не може бути слабкою. Оце я зараз згадав, як ви на пароплаві годували чайок, навіть птахи линули до вас. — Відчув, як фальшиво-патетично звучать його слова, проте знав, що вони приємні Тані і що він обрав єдино правильний тон розмови. — Ви стояли, як королева, на вас була така гарна кофта з широким коміром, раніше я ніколи не бачив таких. До речі, порадьте, де можна придбати? Терміново потрібна для сестри.
— Ось Толик повернеться…
— Маде ін Житомир.
— І таке чудо роблять у Житомирі?
— Не знаю, може, у Вінниці. Толик казав, якась артіль чи фабрика.
— Чи не київська?
— Їй-богу, не пам'ятаю.
— Мусить бути фірмовий ярлик. Гляньте.
— І це вам треба?
— У сестри день народження, і я б дістав їй таку.
— Гаразд, почекайте.
Чекати довелося кілька хвилин. Якась жінка з великою господарською сумкою нетерпляче переступала з ноги на ногу попід телефонною будкою й робила Хаблакові красномовні жести, але капітан удавав, що не помічає їх.
Нарешті Таня відгукнулася:
— Алло! Слухаєте? Нема там ніякого ярлика, мабуть, я зрізала.
— Шкода, — зітхнув капітан, — доведеться чекати Толика. Тоді зустрінемося.
Певно, дівчина сподівалась на іншу пропозицію, бо сказала не дуже впевнено: