— Дзвонила Валерія, і ми гадали…
— Я передзвоню днями, — поставив крапку Хаблак, — бо в мене ревізія, і нема жодної вільної хвилини. — Він повісив трубку і, супроводжуваний гнівним поглядом жінки з сумкою, попрошкував до кав'ярні.
На столику перед Коренчуком стояв розстебнутий портфель, а лейтенант заглибився в якусь книжку так, що, здаєшся, забув про все на світі. Одірвався од неї, лише почувши, що Хаблак відсуває стільця.
— Я додзвонився до Тані, — повідомив Хаблак. — Кофта нашого виробництва.
— Фабрика?
— Ярлик, на жаль, відсутній.
— Зрештою, це логічно, — мовив Коренчук. — Але звідки вона знає, що кофта наша?
— Бобир сказав.
— А ви не втрачали даремне часу. І про все це довідались по телефону?
— Ні, по фототелеграфу.
— Справді, запитання дурне, — серйозно погодився Коренчук. — Просто я хотів констатувати факт, що ви вмієте охмуряти дівчат.
— Слова «охмуряти» нема в словнику.
— Буде, — заперечив лейтенант, — вашими стараннями. Та важливе не це. Ви розумієте, що це таке: дві однакові кофти — одна імпортна, друга наша!
— Тотожність кофт ще треба довести.
— Звичайно. Це поки що робоча версія, однак, по-моєму, версія перспективна.
— Вважаєте, що до наших кофт пришивали імпортні ярлики?
— Е-е, можна кустарним способом надрукувати скільки завгодно ярликів: «Made in London», «Made in Paris»… Сто процентів вовни. А дурні жінки за годину розхапають, Кофта з самого Парижа! За це варто переплатити більше, ніж десятку.
— Точно, — погодився Хаблак, — для жінок яскравий ярлик — найголовніше. Вони, коли б могли, нашивали б його на видному місці, щоб інші здалеку бачили: наша Дуня вся в імпорті…
— Ну от, ревізія в Хмизовому магазині дала перші плоди. — Коренчук погладив сторінки все ще розкритої книги, наче пестив її. — Завтра чи післязавтра ми закінчимо перевірку й тоді зробимо якісь висновки. — Він з жалем заховав книжку до портфеля, мовив: — «Життя визначних людей». Чудова книжка про Робесп'єра. Пам'ятаєте, як відповів Дантон, коли йому запропонували втечу з в'язниці?
Хаблак напружив пам'ять, щось крутилося в голові, проте точно згадати не міг.
— Здається, про черевики?
— «Не можна винести батьківщину на підошвах своїх черевиків!» — уточнив Коренчук. — І це напередодні страти!
— Були люди… — невизначено промимрив Хаблак.
Вони розпрощалися й розійшлися.
Лейтенант сів на трамвай, а Хаблак попрошкував до Володимирської гірки. Мав там улюблену лавку — звідси відкривалася широка дніпрова панорама, й здавалося, що цьому річковому простору немає кінця. Пахло якимись гіркими квітами, на душі було тривожно, немов на нього чекав політ над цим неосяжним простором. Хаблак навіть якось несвідомо випростався на лавці й відчув, як полегшало його тіло, зробилося майже невагомим.
Але хтось сів поруч на лавку, й відчуття невагомості відразу зникло.
Хаблак скосував праворуч: якийсь дідуган розгортає галету. Зараз він надибає на щось цікаве й поспішить поділитися своїми враженнями з сусідом. Розмовляти ж Хаблакові не хотілося: підвівся й попрямував до міста.
Під час обідньої перерви Хмиз подзвонив шефові з будки телефону-автомата.
— У нас ревізія, — повідомив коротко.
— Звідки?
— Контрольно-ревізійне управління.
— Ну й що?
— Порядок. У нас повний порядок.
— А якщо порядок, то чого ти хвилюєшся?
— Чому так вважаєте?
— По голосу чую.
— Помиляєтесь.
— Я ніколи не помиляюсь, — відрізав шеф сухо й додав: — Увечері приїдеш на дачу.
— Угу… — відповів Хмиз і повісив трубку.
Шеф мав дачу на лісовому дніпровому березі. Точніше, будинок належав тещі, але вона відвідала його тільки раз чи двічі, мешкала з сином аж в Ужгороді й задовольнялася щомісячними грошовими переказами, які дещо піднімали її моральний дух, підірваний сповненим тривог існуванням без ужгородської прописки.
Дачу огороджував паркан із щільно збитих дощок. В паркані не було жодної щілини, й підгледіти, що робиться в садибі, можна було хіба що залізши на нього. Тільки підгледіти, бо шлях до дому охороняв величезний і лютий доберман-пінчер. Шеф ніколи не тримав його на цепу, всі навколо знали це, особливо сусідські хлопці, ласі до чужих яблук і груш.
Хмиз погрюкав у хвіртку, доберман сприйняв це як виклик йому особисто й кинувся, захлинаючись від люті, на паркан.
Хмиз почекав трохи й погрюкав знову і одразу почув з-за хвіртки:
— Ти, Ярославе?
— Я.
Клацнув замок.
Шеф стояв, тримаючи добермана за нашийник, і Хмиз, знаючи підступний норов пса, поспішив до будинку.