Доберман незадоволено погарчав йому вслід, а шеф, замкнувши хвіртку, попрошкував за Хмизом.
— Як? — запитав коротко, однак Хмиз зрозумів його.
— Я вийшов з автобуса сам.
— Могли їхати в автомобілі.
— Наче вперше… — образився Хмиз. — Я одразу до лісу, буцім по гриби, там мене сам чорт не знайде, не кажучи вже про обехеесу.
— Обехееса, гарний ти мій, гірша за чорта, — сухо реготнув шеф. — Але хвалю: береженого й бог береже.
— Чогось лячно мені, — признався Хмиз. — Таке відчуття, що наступають на п'яти.
— Нерви! — заперечив шеф категорично. — Випити треба, все пройде.
— Не хочеться повертатися під газом.
— Заночуєш у мене.
— Тоді з задоволенням. Бо мені автобусом і електричкою…
— Поки жінка приготує вечерю, побалакаємо. — Шеф вказав на альтанку, суціль оповиту виноградом. Не диким, а справжнім культурним виноградом — великі зелені грона звисали з лоз.
В альтанці стояли диван і зручні фотелі поруч журнального столика. Шеф вказав Хмизові на фотель, а сам напівліг на дивані, підмостивши під бік подушку.
— Ну, що там у вас робиться? — запитав, наче йшлося про цілковиту дрібницю. — Дуже доскіпуються?
— Як завжди: документи, облік товарів…
— Але ж ти схвилювався.
— А ви б не схвилювалися? Міліція вчепилася в Бобиря, і тут тобі…
— Усе може бути, — зупинив його шеф, — проте не думаю… Просто збіг обставин. У тебе давно з контрольно-ревізійного управління були?
— Більше року.
— Отож. У них, знаєш, усе також планується. Настала твоя черга — і все.
— І я так думаю.
— А якщо так, чого панікуєш? Товару ж не було?
— Одна кофтина. Залишив для знайомої. Наділи на продавщицю.
— Пофортунило дівчині.
— Вони в мене не скривджені.
— Дивись, не перестарайся. Чим більше людина одержує, тим більше хоче.
— Знаю. В мене дівчата не розбещені: подаруночок, десятка до прогресивки за ударну працю — вони й щасливі. І мені віддані.
— Відданість, мій хороший, існує доти, доки існує матеріальна зацікавленість. Оце — наша діалектика.
— Вам би філософію викладати.
— Без вивчення конкретних законів економіки нам не обійтися, — ухильно відповів шеф. — Головне в нашій діяльності своєчасно міняти методи роботи. Обехеесівці почали пристрілюватися, снаряди лягають все ближче й ближче, не сьогодні-завтра мусять вцілити, пряме попадання, так би мовити, а ми — лівий поворот і залишаємо зону вогню.
— Щось нове вигадали?
— Наш кібернетичний центр, — шеф постукав себе пальцем по чолу, — розробив нову систему.
— А як з операцією «Юність»?
— Вичерпана.
— Шкода. Все просто й надійно.
— Так, наш принцип — простота й надійність, — погодився шеф.
— У вас усе було розраховане точно, — вказав Хмиз. — Відшліфована система, для чого ж міняти?
— Найдосконаліша система, розумнику мій, мав свої тріщинки, і пильне око нашої рідної міліції а часом може розгледіти їх.
— Вам видніше.
— А якщо видніше, то робитимемо зовсім по-іншому.
— По всіх точках?
— Звичайно.
— Як саме?
— Свого часу дізнаєшся. Не поспішай, моя радість. Нова система вимагає притирання й чіткості. Головне — чіткість. Через три-чотири тижні опробуємо її з Сидоренком. Ти поки сиди спокійно. Закінчиться ревізія, все владнається, тоді й про тебе згадаємо.
Хмиз поморщився.
— Але ж дивіденди?..
— Кожен одержить свою долю. Ніхто не застрахований під ревізій та інших неприємностей. Просто зараз Сидоренку із Зельцером доведеться більше працювати. У них щось трапиться, перекладемо на твій віз.
— Не заперечую.
— А якщо не заперечуєш, то ходімо вечеряти. Забалакались ми з тобою, а самовар давно кипить.
Хмиз переночував у шефа і ранішнім автобусом дістався до магазину.
День минув у клопотах, доводилося весь час давати пояснення ревізорам, і Хмиз переклав свої прямі обов'язки на заступника. Весь час був насторожі: чи не криється за якимось запитанням підводний камінь? Але все йшло нормально, Хмиз почав уже заспокоюватися, коли за кілька хвилин до кінця робочого дня його покликали до телефону, і Ярослав Михайлович почув у трубці голос Бобиря.
Хмиз зблід, і навіть піт виступив на чолі. Проте знайшов у собі сили, щоб мовити байдуже:
— Слухаю вас.
— Я дзвоню з вокзалу й хотів би побачитись. — В голосі Бобиря не було певності.
— Чекайте… — промимрив Хмиз. — Дайте мені подумати… Я зараз згадаю…
— Це я, Толик! — не зрозумів його Бобир. — Чуєш мене, Славко?