Моринець сидів на травичці, покусуючи якусь стеблинку.
— Щось побачили? — запитав так, для годиться. Хаблак тільки похитав головою.
Старший лейтенант підвівся, потягнувся так, що хруснули кістки. Мовив по паузі:
— Даремно витрачаєте час. У нас, на жаль, це не перший випадок, коли п'яний попадає під поїзд.
«Звикли, — подумав Хаблак. — Але ж нема нічого гіршого, ніж міряти все однією міркою».
Капітан спустився з насипу в поле. Овес тут відступав від залізниці, і стежка перетинала моріжок. Вночі на моріжку попрацювали кроти: був усіяний чорними купками ще свіжої землі.
Хаблак обійшов довкола, придивляючись до купок, біля однієї опустився на коліна.
Весною, певно, все заливала тала вода, та й взагалі грунтові води підступали тут близько до поверхні: трава була зелена й земля м'яка. І на м'якій землі зберігся слід людини: підбор глибоко вгруз у грунт і лише носок сліду був розпушений кротовиною.
Хаблак підкликав старшого лейтенанта.
— Бачите, — тицьнув пальцем, — відбиток чоловічого взуття, приблизно сорок другий номер, по-моєму, підбор італійського виробництва. Отже, взуття або італійське або виготовлене нашим Будинком моделей: вони закупили партію італійських підошов. Особисто я придбав такі туфлі й не скаржуся.
— Ну й що з того, що туфлі італійські? — запитав Моринець, але одразу збагнув недоречність свого запитання й почав виправдовуватись: — Вночі ми могли й не помітити…
— Не треба було затоптувати тут усе, — не витримав ї роздратовано зауважив Хаблак. — А поставити охорону і вранці ще раз оглянути місцевість.
— Ми вважали…
— Нещасний випадок? Звичайно, може, й так, проте де стопроцентова гарантія? А якщо Бобиря вбили й поклали на рейки, щоб замести сліди?
— Медична експертиза! — заперечив Моринець. — Маємо висновок медичної експертизи.
Хаблак насупився.
— Зробіть зліпок зі сліду, — попросив. — Не забудьте про понятих. А я ще подивлюся…
У вівсі поблизу моріжка капітан нічого не знайшов. І тоді почав прочісувати метр за метром поле обабіч стежки аж до лісу, де стояла машина.
Все, що знаходив, акуратно складав до валізки й скоро заповнив її мало не на половину: кілька паперових пачок від сигарет — жовті, миті дощами пачки «Паміру» й «Прими», пожмакана в целофані пачка «Стюардеси», обгортка цукерки, фольга від шоколадки, напівз'їдене яблуко сорту «папіровка», аркуш паперу учнівського зошита з якимись змитими дощами записами, котушка з-під ниток, шмат газети…
Люди йшли стежкою й викидали непотріб, кидали, звичайно, не для того, щоб інспектор карного розшуку збирав його, та що поробиш, робота в нього вже така: не лишати нічого непоміченим.
Побачивши метрів за двадцять від стежки уламок граніту, Хаблак на мить завмер. Потім зробив пружний крок до каменюки й обережно опустився на коліна.
Зітхнув розчаровано: камінь вгруз у землю, він лежав тут давно, може, місяць, а може, й довше, з одного боку його обплела навіть якась витка рослина.
Капітан витягнув камінь із землі й жбурнув далеко, немов висловлюючи цим своє невдоволення чи розчарування. Обтрусив коліна. «Усе, — вирішив, — певно, тут уже нічого не знайти…»
Машиніст солодко посапував, прилаштувавшись на задньому сидінні «Волги». Моринець стояв, спершись на капот машини. Тепер вони вже були не потрібні Хаблакові — він довіз їх до вокзалу, де й залишив. А сам поїхав до Тані.
Знову люто гавкав пес, і дівчина тримала його за нашийник.
— А Толик повернувся, — повідомила радісно. — Вчора.
Капітан нічого не відповів і пройшов на веранду. Влаштувався за столом мовчки, Таня зупинилася в дверях, трохи здивована мовчанкою і якимсь незвичним виглядом Хаблака.
— Сідайте, Таню, — Хаблак вказав на стілець з протилежного боку столу. — Сідайте, бо маю до вас розмову, не зовсім приємну, та що поробиш, не все в житті буває солодким.
Дівчина пересмикнула плечима й сіла на краєчок стільця, очікувально дивлячись на капітана. Хаблак показав своє посвідчення.
— Інспектор карного розшуку капітан міліції Хаблак, — представився офіційно. — А все, що було раніше, вважайте невеличким маскарадом, викликаним необхідністю. Тепер я розмовляю з вами як цілком офіційна особа — ось, прошу ознайомитися з цим документом і розписатися. Попереджую, що за неправдиві показання ви несете відповідальність перед законом.
Дівчина дивилася на Хаблака і все ще не могла повірити йому. Здається, сприймала його дії як розиграш, бо мовила, правда, не зовсім впевнено:
— Киньте, Павле, ці недоречні жарти…