— Тобі треба переходити в агенти держстраху, — цілком серйозно зауважив Хаблак. — Здається, там зарплата нараховується від виробітку — за рік «Жигулі» купиш.
— «Жигуль» мені ні до чого, — також серйозно заперечив Коренчук, — а от букіністи з мене точно навар би мали.
Через дві години з чотирнадцяти номерів було розшифровано дев'ять: п'ять абонентів не відповідали, і лейтенант відклав розмову з ними на вечір. А поки що вони з Хаблаком склали список з дев'яти прізвищ — в тому порядку, в якому збиралися знайомитися з цими людьми.
Хоменко Василь Панасович. Заступник директора трикотажної фабрики.
Чугайов Володимир Олексійович. Начальник цеху трикотажної фабрики.
Василенко Ігор Леонтійович Завідуючий відділом міського управління торгівлі.
Горохов Іван Іванович. Директор промтоварного магазину на Відрадному.
Синельников Борис Всеволодович. Директор промтоварного магазину на Печерську.
Зельдович Йосип Семенович. Заступник директора бази.
Громов Михайло Іванович. Начальник цеху швейного об'єднання.
Бацало Кирило Пилипович. Директор бази облспоживспілки.
Гавриленко Вячеслав Серафимович. Адвокат Дарницької юридичної консультації.
До кінця робочого дня лишалося ще досить часу. Хаблак вирішив поїхати на трикотажну фабрику, Коренчукові ж випало познайомитися з завідуючим відділом міського управління торгівлі Ігорем Леонтійовичем Василенком.
— Подивіться, чи не носить Василенко взуття сорок другого розміру, — зробив останній інструктаж Хаблак. — І, нарешті, зверніть увагу ось на що: два передніх зуби зліва в нього, можливо, металеві.
— Це чому ж — металеві? — здивувався Коренчук.
— У вівсі біля електрички я знайшов недогризок яблука. На ньому зберігся надкус. Експерти твердять, що яблуко їла людина із вставними зубами.
— Цікаво, — погодився Коренчук. — Поїхали, і нехай нам щастить!
Василь Панасович Хоменко — заступник директора трикотажної фабрики, прийняв Хаблака одразу. Кабінет його лише умовно можна було назвати кабінетом: маленька кімнатка, третину якої займав великий стіл, завалений папками з паперами, різними кресленнями, зразками трикотажу. Був Хоменко огрядний, сивий, сидів у кріслі за столом якось міцно й поважно, дивився на Хаблака з цікавістю й без жодних ознак хвилювання. Потиснув капітанові руку й запросив сісти.
— Чим зобов'язаний? — поцікавився. — З відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності — ще розумію, але ж карний розшук?..
Хаблак пояснив мету своїх відвідин і, уладнавши формальності, подав Хоменкові обгорнуту целофаном теку з кількома фотографіями.
— Подивіться, може, когось впізнаєте, — попросив.
Серед інших фотографій в теці були знімки Бобиря й Хмиза.
Хоменко уважно роздивився фотографії.
— Не маю честі, — мовив упевнено. — Однак чому ви звернулися саме до мене?
— Ви знали Ярослава Михайловича Хмиза? Директора промтоварного магазину? — Хаблак назвав селище.
— Хмиза? — задумався Хоменко. — Ні, це прізвище мені не знайоме.
— Ваша фабрика постачала товари цьому магазинові?
— Ну, знаєте, — посміхнувся Хоменко, — наші товари продаються в стількох магазинах, що для підрахування їх потрібна лічильна машина.
— Ваша правда, — погодився Хаблак. — Отже, Хмиза ви не знаєте?
Хоменко подумав ще трохи.
— Ні, — відповів твердо. — Не знаю.
— І ще одне запитання? Де ви були минулої суботи від дев'ятої до одинадцятої години вечора?
— Ви в чомусь підозрюєте мене?
— Ні. Якщо не хочете, можете не відповідати.
— Чому ж, мені нема чого критися. У суботу разом з дружиною й дітьми їздили на дачу до друга в Осокорки. Там і заночували. Федір Юрійович Заманський, викладач механічного технікуму.
Хаблак підвівся.
— Але при чому тут якийсь Хмиз? — зупинив його Хоменко. — І яке це має відношення до мене?
— Він міг дзвонити вам.
— Ну, знаєте, до мене дзвонять тисячі людей. І я не можу…
— Звичайно, — не дав йому договорити Хаблак і відкланявся. Вийшов до коридора й запитав, як потрапити в цех, де начальником Володимир Олексійович Чугайов. Думав: Хоменко має безперечне алібі, в суботу він не міг бути разом з Хмизом. І взагалі, певно, не знає його, або має дивовижну витримку.