Хто ти, незнайомець? Банківський службовець, чи ресторатор? Чи знаєш ти, як воно полишити все і потім починати спочатку? Чи знаєш ти як гуде земля, як світиться небо, як соромно приходити на кладовище потім, як соромно бути живим? Чи знаєш?
Ніч співає вітром, що заблукав десь в просторі між радіатором і заднім склом, дим витікає назовні, повільно падаючи на теплу дорогу. Магнітола співає музику ночі, мелодійний український рок, музика зі змістовим навантаженням на текст. Ліхтарі бігають по капоту відображаючись в дзеркалах, дивовижним намистом тікають назад в темряву.
Є така пісня "brothers in arms" від Dire straits - про трагедію і безглуздість війни. Так війна, це погано, але чи мали ми вибір? В нічному ефірі грає її кавер, переклад довільний і якби не наші реалії, її б можна було б асоціювати з Афганістаном, чи Чечнею. «Эти горы до неба»... але у нас є свої гори, за які лилася кров, кілька років тому слово «терикон» здавалось таким дивним і далеким...
Пасажир просить зробити гучніше і вперше на його лиці в темряві салона видно емоцію: він плаче, тихо, одним правим оком - ліве вставне, воно блищить і безглуздо дивиться прямо... Не знаю, як але спиною відчуваю, що йому - теж соромно бути живим в цьому світі.
Ніч сховала мільйон машин у дворах, підземних парковках, розкидала їх по узбіччям провулків. Блимаючи блакитними діодами, авто що сплять, набирають сили, чекають нового дня. Дорогі Мерседеси і бюджетні Ланоси відпочивають, щоб завтра наново виїхати на вулиці, кружляти хитро закрученними розв’язками та естакадами, стояти в заторах, стикатися в курйозних ДТП, змагатися у світлофорних перегонах.
Свобода. Від бамперу до обрію, від бордюра до відбійника. Дорога пуста, всі три ряди мої, точніш наші, той чувак позаду він свій, даром що дорога краватка і крутий костюм, без слів і паролів, особлива енергетика єднає тих, кому соромно ходити на кладовище, тих хто лишив позаду старе життя і обрав свободу. Як яхта під вітрилами, розслаблено, майже не чутно по пустим вулицям пливе чорна машина. Сто одна кінська сила впевнено суне вперед. Мокрий вітер, наче морський бріз, заповнює салон крізь відкриті вікна, ліва рука виставлена вперед і хапає повітря долонею.
Байдуже і холодно, вниз дивляться ліхтарі, правий поворотник, шепіт бруду біля бордюру, аварійка.
Фестивальний, приїхали. Грошей не треба, бережи себе, брат...В психології є таке поняття «тріггер», дослівно з англійської - вмикач. Це явище, зазвичай звук, запах або візуальний образ, що вмикає певні емоції, і повертає тебе назад у часі, в той момент коли було скрутно, чи небезпечно, чи просто страшно.
Дивна штука - я не лякаюсь петард, що періодично бабахають під вікном. Це зовсім не схоже ні на артобстріл, ні на стрілецький бій. Власне я знаю, що навіть якби під вікном хтось шмаляв би з автомата, це б не дуже бентежило. Мозок автоматично, робить всі «обчислення». І розмірковуючи над тим: а чи нормально це - не боятися петард під вікном, приходить лише одна відповідь: товсті стіни, нічого не трапиться, це мать його досвід.
Не лякатись петард, це не означає не лякатись нічого. Сміттєвоз, що гримить тими контейнерами під вікнами, то значно гірше. Один, але потужний, соковитий удар, контейнера в кузов машини, заставляє на секунду завмерти серце. Іноді цей звук навіть намагається кинути тебе на підлогу, підкошуючи ноги. А потім трусяться руки і ти куриш на балконі, дивлячись на жовту вантажівку з маячком.
Чортів інстинкт: удар металу об метал, чомусь схожий на вибух снаряду. Як насправді добре, що сміттєвоз їздить не часто і працює за графіком. Організм не дурний. Він адаптується, наче мисливець, що стоїть «на номері» ти підсвідомо чекаєш ті комунальні служби наступного дня. І удар контейнера об кузов все одно заставляє тебе здригнутись мимоволі. Але сьогодні ти готовий, на сторожі. І ця боротьба з власним страхом, з власним інстинктом самозбереження триває постійно з перемінним успіхом, клятий сміттєвоз...
5
Вечір полива дощем старе місто. Місто ніколи не спить, воно постійно живе, народжується і помирає. В очах ще чистих калюж живуть ліхтарі. Люди тікають з роботи, і квапляться додому. Дощ сховав під парасольки поодиноких перехожих. Вони стали однаковими, сховавши від холодної води свої яскраві індивідуальності, дорогі смартфони і незвичайні зачіски. Як клони, всі кудись пливуть, наче їх затягує течія, струмок холодної води, що тече попід бордюром, весело і живо, аж поки не зникне в проваллі міської каналізації.
На заднє сидіння, поспіхом складаючи парасольку застрибує парочка. Називають адресу, чують тариф і не маючи в цей час альтернативи, погоджуються. Мотор співає, ці двоє, обіймаючись грайливо щось там шепочуть один одному на вухо, аж плямкає. Молоді, веселі і злегка п’яні. Флюїди кохання розливаються по салону, лишаючись романтичним осадом на запітнілих вікнах. Складається відчуття, що я тут зайвий.