Їдемо. Роблю музичку голосніше, намагаючись не дивитись в салонне дзеркало, хоча, по чесному - чомусь дуже хочеться. Ця нездорова цікавість іноді мене лякає. Ну власне, що тут такого, люди собі й люди, власне яка різниця що вони там роблять. Можливо, їм просто більше нема де усамітнитись?
Власний простір. Це те, чого ніколи немає в армії. Ти маєш бути одним сірником із пачки, картою з колоди карт, але не індивідуальністю. Мо й навіть не так, даремно що ти яскравий, чи самобутній, ти маєш бути гвинтиком великого механізму. І лише так воно працює.
Ти завжди на людях, 24 години на добу, 7 днів на тиждень, 365 днів у рік хтось на тебе дивиться, або просто існує поруч. Що б ти не робив, чим би не займався, ти маєш зважати на оточення, а оточення має зважати на тебе. І розмовляючи по телефону з «великою землею» ти намагаєшся сховатись. Ти транслюєш додому всю ту ніжність і турботу на яку зараз здатен і ти робиш це таємно.
Зграя самців не терпить слабких. І хоча слабкими є всі поголовно, кожен має свої почуття і свою персональну тугу за домом - то не можна виносити в люди. Суворі правила, суворі мужчини, суворе життя не дають прав на ніжність, і сумніви. Не на людях. Нажаль не завжди ти можеш сховатись і буває так, що говориш ти «холодно» до своїх, до дружини, дитини, чи мами. А вони не бачать твоїх палаючих тугою за домом очей, чують лише твій сталевий голос і тим їх ти раниш. І ти то відчуваєш, і не можеш вдіяти аж нічого...
Десь позаду, ритмічні рухи, і явно хтось вперся коліном в сидіння. Коли музика затихає, міняючи ритм, чи під зміну пісень - чутно тихий стогін і часте дихання. Думаю, чи слід нагадати «закоханим» що лишилось ще хвилин з 10 поїздки, чи навпаки, не встрягати в процес? Мені невідомо на якій стадії вони зараз знаходяться, а спитати якось соромно, да і мабуть це буде не дуже доречно.
Чутно придушений крик, роблю вигляд що мене тут немає, напевне червоний як рак, в темряві не видно. Через пару хвилин заду голос: «Зупинить біля гуртожитку, будь-ласка». Власне все ясно, що там і думати, інститут, гуртожиток, доля молодьожная така, як то кажуть: «знаєм плавалі». Це вам, діти, татків дарунок...
Зупиняємось, вмикаю освітлення салону. В колі світла з’являются руки, що тримають портмоне. Руки витягають гроші і на сидіння випадково падає клаптик паперу. Спланувавши і торкнувшись подушки, він падає на підлогу, «в ноги» правого пасажира. Підіймаю папірець і передаю рукам, випадково бачу напис «ПОВІСТКА». Обертаюсь на нього, з питанням дивлюсь хлопцю у вічі. А той посміхається і гордо так каже: «завтра вранці»..
А дощ падає із чорного неба на освітлену лише фарами землю. Хто зна, може так треба, може це знак, що слід повертатись, що у мене є свій дім, і там мене чекають. Так само чекають, як і півтора роки тому. Намагаючись вижити там, ти вбивав своє життя тут, повільно і вишукано. Час виправляти помилки.
6
Притискаючи плечем телефон до вуха, на заднє сидіння вмостилась шикарна дама. Вона закинула на сидіння сумку і парасолю. Салон налився ароматом французьких парфумів, а по салону побігли сонячні зайчики від дорогих прикрас. Макіяж, одяг, манікюр. Годинник... Якщо порівняти вартість всього цього антуражу з ціною машини, то автомобіль явно пасе задніх.
Вільний? Затуливши мобільний телефон долонею, смішно вказуючи вперед довжелезним блискучим кігтем на увінчаному діамантом пальці, «шикарна дама» задає напрямок руху автомобіля. Наче не менш ніж, англійська королева, командує своєму вірнопідданому: «кучєр, трогай». І машина їде вперед.Останнє сонце пестить землю. Вже холодна осінь, средина дня, тисячі моторів дирчать в довгому заторі. Випиваючи сотні літрів бензину на секунду довга змія з автомашин, повільно лізе вниз бульваром Лесі Українки. Як завжди, хтось, дуже розумний, намагався зекономити 5 хвилин. Не пропустив іншу машину і тепер стоїть вже дві години з обдертим боком. Хтось запізнився на роботу, десь не сталося підписання контракту, карета швидкої - вже нікуди не поспішає. Сирена мовчить, білий Форд Транзит с червоною смугою покірно сунеться в нескінченному потоці машин. Не довезли...
Пробка це не страшно, деякій час після демобілізації я стояв в заторах с задоволенням, наче та губка вбираючи в себе свинцевий сморід вулиць. Півтора року на свіжому повітрі давалися взнаки. Зараз, затори - то вже буденність, пасажирка часу не втрачає, телефоном вирішуючи якісь справи...