Нарешті, вона замовкає і в салоні зависає гнітюча тиша. Коли є за що говорити, то за розмовою час плине наче гірська річка. Але різниця в соціальному статусі, чи уподобаннях іноді робить ту розмову складною. Чи просто неможливою. Ну право, що я можу спитати у людини, яка на пальці носить весь мій прибуток за рік. Ми настільки різні, ми просто живемо в різних світах. Про що нам розмовляти? Про шарові опори, чи ціни на бензин? Про політику? Чи може про війну?
Ми вирішуємо різні проблеми і якщо мій порядок денний - це десять літрів бензину і питання як оминути яму на дорозі. То якісь люди, що поселилися в її айфоні, явно розмовляють за якісь вагони з борошном, що загубились десь між Яготином і Шепетівкою. Їй чхати на яму, мені не зрозуміло як можна загубити цілий поїзд.
Різні рівні відповідальності, різні рівні розуміння. Це як розмовляти як питати генерала, за те, де на опорніку копати туалет, або звертатись до Президента щоб налагодив постачання шкарпеток. Можливо, саме тому і є та складна структура з різних установ і людей, що стоїть між високим начальством і людиною. І нажаль, якщо «серединка» робить свою роботу погано, зусилля обох кінцівок ланки - марні...
І десь в такі моменти розумієш: що більша твоя «вага», то більша твоя відповідальність. І незважаючи на дорогі парфуми, або круте авто, ти є заручником своїх статків, своєї посади і ролі в суспільстві. Гроші надають свободу пересування, але забирають свободу поведінки, робота відбирає сім’ю, а злі люди можуть відібрати у тебе все інше.
Врешті решт ми оминаємо місце ДТП, лишаючи позаду дві блимаючи аварійкою, майже не пошкоджені автівки, що стали причиною чергового локального колапсу в місті. Радіючи вільному асфальту машина стрибає вперед. Дірявий глушник реве, наче під капотом не 101 а всі 300 коней, вільна дорога то завжди добре. Насолоджуючись цією свободою (від бордюра, до бордюра) я згадую, що досі не знаю адреси, куди ми власне їдемо. Питаю адресу.
Друже мені треба в фонд, командним тоном заявляє пасажирка, не додаючи ніяких деталей.Пані забула, що таксі це не її персональний водій, який знає де це «фонд». Той пан вже напевно має знати, де «фонд», «ресторан», «клуб» чи «місце де живе тьотя Мотя з собачкою». Але я - не він. Він не я, і ми ніколи не зможемо помінятись місцями. Сидіти наче пес на ланцюзі і виконувати забаганки шефа, це не моє. Я обираю свободу, нехай не таку ситу, але свою персональну, від бордюру до відбійника, від бамперу до обрію...
Вибачте, пані, чи можете ви назвати адресу?Забула адресу, не пам’ятаю, волонтерський, великий, армії допомагає. Зазвичай фірма перераховує їм гроші на рахунок, але зараз я хочу сама.У мене син там, на сході, ... бригада, ви розумієте? Було сказано с гордістю. Хоча що ви розумієте, ви ж таксист, і в цих словах сквозило відчаєм.А я не знав що відповісти. Закляк і мовчки відвіз туди куди треба. Взяв гроші і відрахував решту, від’їхав, припаркувався і довго курив, намагаючись зрозуміти як же так вийшло. Все просто і складно одномоментно, стереотипи правлять думками і світом, прислів’я «судять по одежинці» спрацювало в обидва боки.
Не кращим чином...
R
А ввечері знову був дядя Міша, він вперше їхав не кудись сам, а з жінкою. Полишивши дітей на тещу, вони зібрались в театр, можливо в перший раз за останні кілька років, а то і вперше в житті. Красиво вдягнені, з посмішками, вони сіли ззаду. Міша показово відкрив дружині двері, подав руку і театрально вклонився. Мужчина був схожий скоріш на закоханого студента, ніж напівбандита зі сходу. Вони посміхались...
Вечір танцював на капоті відображенням ліхтарів і зірок. Небо відкрилось. Жодної хмари. Можливо, в останнє до весни, місяць гордовито спостерігав за людьми, з чистого неба. А люди, такі маленькі і смішні, багаті і бідні, наче мурахи лазили по планеті, народжувались і вмираючи, вбивали один одного, плакали і сміялись, водили таксі, чи танки...
На задньому сидінні панувала ідилія, мабуть так само, як багато років тому, він і вона, люди що пройшли пів життя поруч, ніжно тримались за руки. Мабуть вона згадувала, як чекала його з розборок в буремні 90ті, а він - як наче злодій лазив до неї на дугий поверх, намагаючись не випустити з зубів довжелезну макіївську троянду десь у 80хх. Їх життя змінилось, як змінилось життя тисяч людей, яких життя закрутило у вирі подій, зовсім не питаючи бажання.
І нове життя кинуло виклик, даруючи певну свободу. Життя неможливо зупинити, все тече і міняється, ідеали відмирають, їх міняють інші. Трагедії міняються фарсом, і за зміною дня і ночі ти не помічаєш змін в собі, плавної трансформації свідомості, на яку певно впливає оточення. Жорно історії меле людей без жалю. І в час потрясінь ти ліпиш себе наново. Що вийде з того борошна, м’яка булка чи золотий але твердий і неїстівний батон - лише твоя відповідальність. Головне не згоріти в цій печі.