Від нічого робити, я грав журналіста, ставлячи питання про кількість постояльців, їх вік, отриману освіту і т.д.
Коли ми підійшли до будинків, Саміра, як мені здалося, ожила. В якийсь момент, коли Альсар зробив особливо кричуще перебільшення, вона обережно підштовхнула мене. Я захоплювався його здатністю взяти себе в руки перед негараздами. Вона знову була добре навченим бійцем, якого я спостерігав на фермі Кості.
«Ми прибули», - оголосив Альсар, натискаючи на ручне гальмо. Приходьте, ми організуємо ваш візит.
Вилазячи з машини, я помітив, що ця машина російського виробництва не має ключа запалювання. Стартер приводився в дію за допомогою вимикача, прикріпленого до панелі приладів, як і у джипів минулої війни. Я змалював цю деталь у своїй пам'яті і пішов стопами Альсара.
Вперше лідер партизанів втратив зарозумілість і заявив перед відчиненими дверима свого офісу:
- Зізнаюся, вдома не дуже розкішно. Наші кошти ми витрачаємо більш корисні витрати: придбання устаткування, оплату праці вчителів тощо.
- Я розумію, - відповів я, гадаючи, чи підозрював він, що я знаю, про які матеріали та вчителів він говорить...
Справді, крізь щілину побачив, що офіс далеко не екстраординарний. Він складався лише з хиткого металевого столу, явно врятованого з армійських надлишків, радіотелефону, трьох складних стільців та військової карти регіону, прикріпленої до стіни. Альсар швидко зачинив двері і запропонував відвести нас у трапезну.
- Ви, мабуть, голодні.
Здавалося, Саміра повернулася до життя назавжди. Як би там не було, думки про те, щоб щось з'їсти, було достатньо, щоб її оживити.
- Так, - впевнено відповіла вона. Ми обидва голодні.
Алсар усміхається. Очевидно, він знав не менше про апетит Саміри, ніж я.
- Ходімо, - сказав він, звернувши убік трапезної.
Коли ми йшли по засипаній гравієм алеї, я вказав на невелику ізольовану будівлю без вікон.
Я запитав. - Що це таке ?
Саміра відкрила рота, щоб відповісти, але Алсар не дав їй часу.
"Склад", - відповів він. Тут ми зберігаємо матеріали, необхідні виготовлення іграшок.
Його різка відповідь дозволила мені зрозуміти дві речі. Спочатку він не хотів дозволяти Самірі спілкуватися зі мною, потім я побачив, що Алсар чудово бреше. Я знав, що він бреше, але за тоном його голосу це було зовсім непомітно. Маленький будинок точно використовувався для зберігання вибухівки.
Коли я підійшов до їдальні, мої ніздрі наповнилися чудовими ароматами мексиканської кухні. Я зрозумів, що голодний не менше за Саміру.
Їдальня була майже порожня. Там було не більше п'ятнадцяти людей. Наш вхід був зустрінутий поглядами, сповненими цікавості.
- Вибачте, - сказала тоді Саміра, але мені треба піти помити руки. Я весь у пилюці після цієї подорожі.
І вона пішла у ванну, за кожним її рухом уважно стежив за Альсаром.
Я ступив уперед, щоб вибрати собі їжу. Був чилі з квасолею чи без неї, тамалі, тако, коржики. Безперечно, глухі були добре нагодовані. Наприкінці сервірувального столу стояло навіть барило з пивом. Коли служитель вручив мені великий повний кухоль, я не зміг утриматися від бажання проковтнути половину, перш ніж піти за Альсаром до його особистого столу.
Я вже збирався сісти, коли знову з'явилася Саміра. Перед тим, як підійти до Альсара, вона помахала мені рукою, що я зрозумів як заклик також піти у ванну. Я поставив тацю на стіл, а Саміра впевнено йшла до сервера.
Місце було маленьким та чистим. На бачку унітазу лежав невеликий аркуш паперу. Там було подряпано два слова: ВІН ЗНАЄ.
Я розірвав його на тисячу частин, кинув униз і змив унітаз. У Саміри була мужність, але не дуже великий розум. Вона повинна була зрозуміти, що з огляду на мої інстинкти я дійшов такого ж висновку.
Коли я повернувся до їхнього столу, Алсар та Саміра виглядали дуже природно. Але через блідість її обличчя я здогадався, що Саміра дуже схвильована. Я вдав, що нічого не помічаю і цікавлюсь вмістом своєї тарілки.
Наприкінці трапези Алсар повернувся до Саміри і, чудово зігравши роль розумного шефа, сказав:
- Ти втомилася, давай, йди до своєї кімнати та відпочинь. Я відповідаю за керівництво візиту містера Картера.