Альсар знову заговорив.
- Ви, Альфредо, та інші, їдьте, посадіть Картера у вантажівку. Ми відвеземо його до табору. Я хочу змусити їх заговорити, Саміру та його. Згодом ми їх ліквідуємо.
Я сказав собі, не надто сподіваючись на нього, що Альфредо все ще тут. Може, у нього в голові був план, і він вичікував. Я відчув, як мене схопили руки. Секундою пізніше у моїй голові прокинувся новий вулкан, коли я приземлився на підлогу вантажівки.
Дорогою я зрозумів по пережитих мною ударах, що за кермом сидить Альсар. Потім вантажівка зупинилася.
"Поклади його в сигнальну кімнату", - наказав голос Альсара.
Мене безцеремонно витягли з машини, а потім знову кинули на підлогу кімнати. Розійшлися кроки, грюкнули двері, і легке металеве клацання повідомив мені, що вони замкнені. Тільки тоді я наважився розплющити очі.
Незважаючи на мою хвору голову після удару, я боровся, зумів сісти на півсекунди, болісно впав назад, потім з серією викривлень підвів ноги під своє тіло і зміг піднятися у вертикальне положення. Я глянув у вікно, подивився на адміністративну будівлю. Нікого не видно. Я зробив невелику оцінку. Крім голови, мені нічого не видалося серйозно пошкодженим. Х'юго та Вільгельміни, природно, не було. Але П'єр все ще був там, дуже тепло притиснувся до тіла. Його присутність наповнила моє серце бальзамом.
Круговим поглядом я спробував знайти предмет, який можна використати, щоб розірвати мої пута. Раптом мою увагу привернув рух зовні.
З офісу Альсара щойно вийшли три постаті: Пако, Альфредо та Саміра. Вони крадькома пробралися до будівлі, де мене замкнули. Саміра виглядала наляканою, але в іншому мені це подобалося.
Двері відчинилися, і Саміра кинулась до мене.
– Ви цілі! - Вигукнула вона.
«Дякую їм», - сказав я, повернувшись до Пако та Альфредо, щоб переконатися, що вони прочитають мої слова по моїх губах.
Альфредо зніяковіло посміхнувся, потім, на мій повний подив, вийняв Хьюго з кишені і почав перерізати мені краватки.
Я спитав його. - Де ти знайшов цей кинджал?
Руки Альфредо ожили, і арабески, які він малював, мали містити відповідь на моє запитання. Не кажучи, а жестами мови глухонімих.
Саміра переклала:
"Він був тим, хто тягнув вас біля озера", - пояснила вона. Він нічого не міг вдіяти, бо було надто багато інших.
Альфредо підтвердив це кивком голови, а потім з іншої кишені гордо видихнув на мене Вільгельміну.
- Я тобі все прощаю, - говорю я.
Після мого великодушного вибачення він широко посміхнувся до мене. Потім я повернувся до Пако і спитав його:
- Які зараз плани Альсара?
Руки Пако почали в'язати у повітрі.
– Він усіх учнів відправляє купатися на озеро, – перевела мені Саміра. Їх супроводжуватимуть кілька охоронців. Але всередині комплексу, як і раніше, буде десять чи дванадцять осіб.
Коли вона сказала ці слова, посеред площі з'явилася стара вантажівка. Студенти юрмилися всередині, а потім він рушив дорогою до озера.
Коли вантажівка зникла за першим поворотом, з офісу вийшли Альсар, Синьооков та інші росіяни. Вони приїхали до нас у гості.
Я кинувся до маленької коробки, прикріпленої до стіни. Ця маленька червона коробка із важелями.
У мене не було проблем із відключенням. У наступні кілька хвилин ніхто не зможе опускати важіль. Якщо я зробив це, я хотів бути впевненим, що трубопровід буде цілим.
Двадцята глава.
Пако та Альфредо витягли пістолети, які вони сховали під одягом. Моя права рука зімкнулась на рукоятці Вільгельміни. У Саміри не було пістолета, і я жестом попросив її лягти на підлогу. Що вона й зробила, не здригнувшись.
Я зовсім не збирався давати шансу Синеокову та Альсару. Як тільки вони опинились у межах досяжності, я вийшов і відкрив вогонь. Троє чоловіків упали. Пако та Альфредо стояли позаду мене. Альсар і Синьоок відстрибнули, щоб сховатися. Альсар отримав травму плеча, але я не міг припустити, наскільки серйозною є його травма.