«Кеннебекська фруктова компанія»[41] мого часу — це облуплена жовто-зелена коробка з брудною вітриною, позбавленою товарів… хіба що іноді, немов пропонований на продаж, там міг спати кіт. І дах у неї, завдяки багатьом сніжним зимам, дещо сідлуватий. Усередині теж мало що пропонується, якщо не рахувати пов’язаних з «Моксі» сувенірів: яскраво-помаранчеві майки з написами «Я МОКСІНУТИЙ!», яскраво помаранчеві капелюхи, старовинні календарі, бляшані таблички, що виглядають старовинними, але насправді, либонь, виготовлені минулого року в Китаї. Більшу частину року цей заклад не має покупців, більшість полиць в ньому зяють пусткою… хоча там іще можна придбати щось із солодощів або пакетик картопляних чипсів (тобто якщо комусь подобаються сорти типу «сіль з оцтом»). Кулер для безалкогольних напоїв заповнено лише і тільки «Моксі». Пивний кулер стоїть порожній.
Кожного липня Лізбон-Фолз приймає «Мейнський фестиваль „Моксі“». Тут тобі й оркестри, і феєрверки, і всякі парадні принади — присягаюся, це правда — рухомі платформи «Моксі» з місцевими королевами краси в суцільних купальниках кольору «Моксі», що означає: помаранчевий такої інтенсивності, яка може ушкодити сітківку. Маршал параду завжди одягнений, як «Моксі Док», що означає білий халат, стетоскоп і оте чудернацьке люстерко на лобі. Два роки тому маршалом виступала директорка ЛСШ Стелла Ленглі і їй цього факту ніхто й ніколи не забуде.
Протягом фестивалю «Кеннебекська фруктова компанія» повертається до життя і робить пречудовий бізнес, який їй забезпечують здебільшого ошелешені проїжджі туристи, котрі прямують до різних курортних місцин у західній частині штату Мейн. Решту року тут залишається сама лише шкаралупка, ледь позначена легким духом «Моксі», запахом, який завжди нагадував мені — мабуть, я належу до тієї, гідної жалю калічної більшості — «Мастероль»[42], казково смердючу мазь, яку мати наполегливо втирала мені в груди і горло, коли я застуджувався.
Те, на що я дивився зараз із протилежного боку Старого Люїстонського шляху, мало вигляд успішного закладу в розквіті свого бізнесу. Вивіска над дверима (ОСВІЖИСЯ «7-АП» згори, а нижче ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО КЕННЕБЕКСЬКОЇ ФРУКТОВОЇ КОМПАНІЇ) була такою яскравою, що пускала зайчики мені в очі. Фарба свіжа, дах не запалий від негод. Туди заходили й виходили звідти люди. А у вітрині замість кота…
Помаранчі, їй-богу. «Кеннебекська фруктова компанія» колись торгувала справжніми фруктами. Хто б міг подумати?
Я вирушив через вулицю, але відскочив назад, коли просто збоку на мене форкнув міжміський автобус. Понад його розділеним посередині планкою лобовим склом було позначено маршрут: ЛЮЇСТОНСЬКИЙ ЕКСПРЕС. А коли цей автобус загальмував, зупинившись перед залізничним переїздом, я побачив, що більшість пасажирів у ньому курять. Атмосфера всередині нього мусила нагадувати щось близьке до атмосфери Сатурна.
Щойно автобус поїхав (залишивши по собі запах недогорілої солярки — хай собі змішується зі смородом тухлих яєць, який вивергають димарі Ворумбо), я перетнув вулицю, на мить зачудувавшись, що могло трапитися, аби мене збило машиною? Мене телепортувало б із цього буття? Я опритомнів би, лежачи на підлозі в коморі Ела? Мабуть, ні те, ні інше. Певне, я просто помер би на місці в тому минулому, за яким, мабуть, чимало хто відчуває ностальгію. Ймовірно, тому, що вони забули, як бридко тхнуло те минуле, або тому, що насамперед вони ніколи не розглядали Стильні П’ятдесяті в такому аспекті.
Під «Фруктовою компанією», упершись підошвою одного зі своїх чорних черевиків у дерев’яну обшивку крамниці, стояв якийсь хлопець. Комір сорочки в нього ззаду на шиї був піднятий, і волосся зачесане в тому стилі, який я упізнав (передусім, завдяки старим фільмам), як «ранній Елвіс». Несхоже на хлопців, яких я звик бачити в себе на уроках, він не мав еспаньйолки, ані сліду хоч якоїсь борідки. Я второпав, що в тому світі, де я зараз гостюю (я надіявся, що лише гостюю), за появу бодай з крихітною смужкою рослинності на обличчі його б вигнали з ЛСШ. І то миттю.
Я кивнув йому. Цей Джеймс Дін[43] кивнув мені у відповідь зі словами:
— Агов-ку-ку, дяпчику.
Я зайшов досередини. Над дверима дзеленькнув дзвоник. Замість порохняви й делікатного духу трухлявого дерева, я почув запах помаранчів, яблук, кави та духмяного тютюну. Праворуч від мене містилася стійка коміксів з відірваними обкладинками[44]: «Арчі», «Бетмен», «Пластик-мен», «Історії з гробовища». Понад цією колекцією написане ручкою оголошення, від якого будь-який фанат інтернет-аукціону «І-Бей» зайшовся б у конвульсіях, сповіщало: КОМІКС: 5 центів; ТРИ ПОПЕРЕДНІ ВИПУСКИ: 10 центів; ДЕВ’ЯТЬ: ЧВЕРТЬ ДОЛАРА. БУДЬ ЛАСКА, ЯКЩО НЕ МАЄТЕ НАМІРУ КУПУВАТИ, НЕ ЧІПАЙТЕ РУКАМИ.
41
«Moxie» — створений 1876 року як ліки «від усього» солодко-гіркуватий сироп на корені тирлича (Gentiana), у 1884 р. став основою для одного з перших газованих напоїв, який залишається дуже популярним у штаті Мейн; щорічний фестиваль «Моксі» відбувається в другу суботу липня; крамничка «Kennebec Fruit Co» у Лізбон-Фолз веде початок від 1914 року.
42
«Musterole» — розроблена 1905 року фармацевтом з Клівленда А. Маклареном популярна гірчична мазь, яка тепер практично вийшла з ужитку.
43
James Byron Dean (1931–1955) — актор, котрий завдяки головним ролям у трьох фільмах («Східніше Едема», «Безпідставний бунтар», «Велетень»), зіграним ним в останній рік свого життя, став рольовою моделлю бунтівника в американській культурі.
44
Маркетингова практика: видавці коміксів заохочують роздрібних торговців відривати й надсилати їм обкладинки (найціннішу деталь для колекціонерів) книжок своїх конкурентів, за 40–50 таких обкладинок крамар отримує від видавництва екземпляр нової книжки.