Окрім того разу, коли я отримав звістку про маму, пригадую лише один інший випадок, коли я плакав дорослим, і трапилося це тоді, коли я читав історію про батька нашого прибиральника. Я сидів сам-один в учительській у Лізбонській середній школі[2], опрацьовуючи стос творів, написаних учнями мого класу з мови й літератури для дорослих. З дальнього кінця коридору до мене долітало гупання баскетбольного м’яча, ревіння ріжка, що сповіщав про тайм-аути, і крики натовпу, котрі супроводжували битву спортивних титанів: «Лізбонських хортів» проти «Джейських тигрів»[3].
Хто може знати, коли життя балансує в критичній точці або чому?
Тема, яку я їм призначив, називалася «День, що змінив моє життя». Більшість творів були зворушливими, але жахливими: сентиментальні історії про добру тітоньку, яка взяла жити до себе вагітну неповнолітню дівчину, армійський товариш, котрий продемонстрував, що таке справжня відвага, щаслива зустріч зі знаменитістю («Ризик!»[4] ведучим був Алекс Требек, я гадаю, хоча можливо, й Карл Молдан). Якщо є серед вас вчителі, що приробляли собі додаткові три-чотири тисячі доларів на рік, беручись за клас дорослих, котрі навчаються заради отримання атестату про Загальний освітній розвиток (ЗОР)[5], їм відомо, якою гнітючою працею буває читання подібних творів. Процес оцінювання тут майже ні до чого, або так принаймні було в моєму випадку; я попускав геть усім, бо мені ніколи не траплявся дорослий учень чи учениця, котрі би не намагалися виконати свого завдання зі старанністю або щонайменше висидіти його власним гузном. Кожний, хто в ЛСШ подавав пописаний папір, гарантовано отримував від викладача англійської мови й літератури Джейка Еппінга, як мінімум, розчерк, а якщо текст ще й було організовано в справжні абзаци, тоді найменша оцінка була чотири з мінусом.
Що робило важкою цю працю — це те, що замість голосу моїм головним засобом викладання стала червона ручка, я списав її практично вщент. Що робило цю працю гнітючою — це розуміння того, що дуже мало з тих правок червоною ручкою мали шанси закріпитися в пам’яті; коли хтось досяг двадцятип’яти- чи тридцятирічного віку, не дізнавшись, як правильно писати слова (ідеальний, а не идіальний), чи великі літери в назвах (Білий дім, а не білий-дім), або речення, де присутній іменник, а також і дієслово, той, певно, цього так ніколи й не навчиться. А ми все тримаємося свого, уперто обводячи неправильно використане слово у реченнях на кшталт «Мій чоловік висказав мені свій засуд», або закреслюємо слово донирювати у реченні «Після того я вже міг легко донирювати до буйка», міняючи його на допірнути.
Саме такою безнадійною, невдячною працею я й займався того вечора, коли неподалік котився до чергового фінального свистка черговий матч шкільних баскетбольних команд, і так прісно й во віки віків, амінь. Це було невдовзі по тому, як Кристі повернулася з реабілітації, і гадаю, якщо тоді я і мав щось на думці, то хіба надію, що, повернувшись додому, побачу її тверезою (так і трапилося; своєї тверезості вона трималася краще, аніж свого чоловіка). Пам’ятаю, в мене трішки боліла голова і я тер собі скроні, як то робиш, коли намагаєшся запобігти легкому роздратуванню, щоб воно не перетворилося на велике роздрочення. Пам’ятаю, я думав: іще три твори, тільки три, і я зможу врешті звідси піти. Зможу вирушити додому, заварю собі велику чашку розчинного какао й занурюся в новий роман Джона Ірвінга[6], подалі від цих щирих, але незграбно зляпаних текстів, що відгукуються стугонінням у моїй голові.
Не прозвучало ані скрипок, ані попереджувальних дзвіночків, жодного відчуття, що моє скромне життя мусить перемінитися, коли я взяв зі стосу і поклав перед собою твір, написаний прибиральником. Але ж ми ніколи цього не знаємо, хіба не так? Монетка життя обертається мигцем.
Він писав дешевою кульковою ручкою, яка в багатьох місцях поплямувала всі його п’ять сторінок. Почерк мав кривулястий, проте розбірний, і натискав він, схоже, доволі сильно, бо слова його були буквально врізані в аркуші дешевого зошита; якби я заплющив очі і пробігся пучками пальців по тих поритих сторінках, це було б схоже на читання шрифту Брайля. І ще він залишав такий невеличкий завиток, немов кучерик, в кінці кожної малої літери у. Я пам’ятаю це з детальною ясністю.
Я також пам’ятаю, як починався його твір. Я пам’ятаю його слово в слово.
2
Стівен Кінг сам є випускником середньої школи у самоврядному поселенні Lisbon-Falls (4,5 тис. мешканців), яке є частиною заснованого 1799 року міста Lisbon (9,5 тис. мешканців).
4
Jeopardy — започаткована у 1964 році на каналі Ен-Бі-Сі телевікторина, за форматом якої тепер робляться передачі в багатьох країнах; Alex Trebek (нар. 1940 р.) веде це телешоу з 1984 р.; Karl Malden (1912–2009) — американський актор сербського походження (справжнє ім’я Джордже Младен), який знявся у понад 70 кінофільмах і телесеріалах, але не мав стосунку до вікторини «Ризик».
5
General Educational Development (GED) — запроваджена 1942 року система навчання новобранців, котрі, успішно здавши тести, отримували атестат про відповідність знань середній освіті в США й Канаді; знову система ЗОР, тепер для будь-яких дорослих, була впроваджена у 1988 році.
6
John Irving (нар. 1942 р.) — відомий американський прозаїк і кіносценарист, за чиїми романами знято кілька успішних фільмів.