Я втупився очима в готівку.
— Гроші повертаються. Вони зберігаються, нема різниці, скільки разів ти пролазиш крізь кролячу нору.
Ми вже це проходили, але я все ще намагався переварити цю думку.
— Йо, хоча вони й зберігаються — все решта стирається повністю, пам’ятаєш?
— Хіба це не парадокс?
Він подивився на мене, змарнілий, схоже було, що йому ось-ось урветься терпець.
— Не знаю. Ставити питання, які не мають відповідей, це марне витрачання часу, а я його маю не так вже й багато.
— Вибач, вибач. А що тут у тебе ще?
— Небагато. Але вся краса полягає в тім, що тобі й не потрібно багато. Тоді були зовсім інші часи, Джейку. Ти можеш прочитати про це в історичних книжках, але не зможеш по-справжньому зрозуміти їх, допоки бодай трохи не поживеш там сам. — Він подав мені карточку соціального забезпечення. Номер її був 005-52-0223. Виписана на ім’я Джордж Т. Емберсон. Ел дістав зі скриньки ручку і подав мені. — Розпишися.
Я взяв ручку, дешеву, з тих, що їх роздають задарма. На її корпусі ще був рекламний напис: ДОВІРЯЙ СВОЮ МАШИНУ ЛЮДИНІ З ЗІРКОЮ ТЕКСАКО. Трохи почуваючись Деніелом Вебстером[120], що укладає пакт із дияволом, я поставив на карточці підпис. Потім простягнув її Елу, але той похитав головою.
Наступною річчю була водійська ліцензія Джорджа Т. Емберсона, в котрій зазначалося, що я маю зріст шість футів і п’ять дюймів, сині очі, каштанове волосся і важу сто дев’яносто фунтів. Народився 22 квітня 1923 року і живу в будинку № 19 на Блуберд-лейн у Сабатусі, що відповідало моїй адресі 2011 року.
— Зріст шість і п’ять, правильно? — перепитав Ел. — Бо я наздогад.
— Доволі близько, — і я розписався на водійській ліцензії, яка становила собою звичайнісінький шматочок картону. Кольору «бюрократичний беж». — А фото не треба?
— У штаті Мейн до цього ще роки й роки. Втім, як і в інших сорока восьми також.
— Сорока восьми?
— Гаваї офіційно стануть штатом лише за рік.
— О, — мені на мить перехопило подих, так, ніби хтось раптом вдарив мене в живіт. — Отже… тебе зупиняють за перевищення швидкості, і коп просто сприймає тебе за того, чиї дані написані у цій ліцензії?
— А чому ні? Якщо ти у 1958-му щось почнеш казати про атаки терористів, люди подумають, що йдеться про якихось підлітків, котрі видоюють корів. І тут також постав автографи.
Він вручив мені клієнтські картки «Герца», «Сітіз Сервіс», «Обіднього клуба» та «Амерікен Експрес»[121]. На всіх було ім’я: Джордж Емберсон. Надруковане на машинці, не типографським способом.
— Справжню пластикову картку «Амерікен Експрес», якщо захочеш, ти зможеш отримати наступного року.
— А чекової книжки нема? — посміхнувся я.
— Та взагалі-то я міг би її для тебе зробити, але що тобі з неї за користь? Всі документи, що я їх позаповнював на ім’я Джорджа Емберсона, зникнуть при наступному перевстановленні. А також і всі гроші, які б я поклав на рахунок.
— О, — я відчув себе йолопом. — Правильно.
— Не гань себе, для тебе все в цій справі новина. Отже, тобі самому треба буде відкрити собі рахунок. Я раджу покласти не більше тисячі. Тримай більшу частину грошей готівкою, і в такому місці, де швидко можеш їх вхопити.
— На випадок, якщо доведеться спішно повертатися?
— Правильно. А кредитні картки — то лише для підтвердження твоєї особи. Рахунки, котрі я заради їх отримання повідкривав, зітруться, коли ти пройдеш крізь нору. Хоча вони можуть і згодитися якимсь чином, ніхто цього не може знати напевне.
— А Джордж дійсно отримує свою пошту в домі № 19 по Блуберд-лейн?
— У 1958 році Блуберд-лейн — це лише адреса на кадастровому плані Сабатуса, друже. Квартал, де ти живеш, ще навіть не починали забудовувати. Якщо хтось тебе про це спитає, скажи просто, що це такий бізнесовий проект. На це люди купуються. Бізнес — це як бог. У 58-му йому всі моляться, але ніхто його не розуміє. Ось.
Він посунув до мене розкішне портмоне. Я аж рота відкрив.
— Це справжній страус?
— Я волію, щоб ти виглядав успішним, — пояснив Ел. — Підбери якісь фотографії, щоби вставити до нього разом з твоїми ідентифікаційними картками. Маю для тебе ще деякі дрібнички. Кілька кулькових ручок, одна з них чудернацька, з такою штучкою на кінці, комбінацією ножичка для відкривання листів і лінійки. Механічний олівець «Скрипто». Прокладка для нагрудної кишені. У 58-му вони вважалися необхідними, і не тільки писарчукам-конструкторам. Годинник «Б’юлова» на хромованому пружинному браслеті «Спайдел»[122]. Усі, хто в темі, це оцінять, хлопчику. Решту вибереш собі сам.
120
Учитель літератури Джейк має на увазі не всім відомого персонажа з оповідання Стівена Вінсента Бене (1898–1943) «The Devil and Daniel Webster» (1937), котрий захищає бідного фермера, який продав душу дияволу взамін за сім років процвітання і в судовому процесі проти сатани виборює душу клієнта назад, а реального адвоката й держсекретаря США Деніела Вебстера (1782–1852), котрого поет-аболіціоніст Джон Грінліф Вітьєр (1807–1892) у своєму вірші «Іхавод» назвав «безславним упалим янголом» за підписання закону (1850) про повернення рабів-утікачів їхнім хазяям.
121
«Herz» — заснована 1918 року корпорація, що надає в оренду автомобілі; «Cities Service» — заснована 1910 року нафтогазова компанія, яка першою почала будувати газопроводи й автозаправки для обслуговування маленьких міст, 1965 р. змінила свою назву на «CITGO»; «Diners Club International» — створена 1950 року перша система кредитних карток.
122
«Scripto!» — заснована 1923 року компанія з виробництва олівців та запальничок; «Bulova» — заснована в штаті Нью-Йорк 1875 року емігрантом з Богемії фірма з виробництва високоякісних годинників; «Speidel» — заснована 1867 року німецька ювелірна фірма, яка з 1904 перебазувалася в США.