Він надовго закашлявся, його важко трусило. А коли зупинився, піт на його обличчі бринів великими краплями.
— Еле, коли ти все це нагромадив?
— Коли усвідомив, що не дотягну до 1963. Я покинув Техас і повернувся додому. Тоді я вже мав тебе на увазі. Розлучений, дітей нема, кмітливий, а що найкраще — молодий. О, ледь не забув. Про насінину, з якої виросло все. Це ім’я я знайшов на одному з могильних каменів на цвинтарі Святого Кирила і просто написав заяву держсекретареві штату Мейн.
Він вручив мені моє свідоцтво про народження. Я провів пальцями по тисненому рельєфу. Шовковистість офіційного документа.
Звівши очі, я побачив, що він поклав на столі переді мною ще якийсь аркуш. Той мав заголовок: СПОРТ 1958–1963.
— Не загуби цю річ. Не тільки тому, що це твій талон на харчування, але головно тому, що ти матимеш багато запитань, на які змушений будеш відповісти, якщо цей папір потрапить до чужих рук. Особливо, коли ставки почнуть винагороджуватися.
Я почав складати все назад до скриньки, але він похитав головою.
— У мене в шафі стоїть для тебе портфель «Лорд Бакстон», такий собі гарненько обстріпаний по кутах.
— Він мені не потрібен — маю наплічника. Лежить у мене в багажнику машини.
На його лиці з’явився глузливий вираз.
— Там, куди ти збираєшся, ніхто не носить наплічників, окрім бойскаутів, та й ті їх надягають, лише коли вирушають в похід або на своє збіговисько. Тобі ще багато чого треба завчити, друже, але якщо ти робитимеш обережні кроки і зайве не ризикуватимеш, ти впораєшся.
Я зрозумів, що дійсно збираюся це зробити і що це трапиться просто ось-ось, майже без підготовки. Я відчув себе візитером у лондонському порту сімнадцятого століття, котрий раптом усвідомив, що його зараз силоміць записують у моряки.
— Але що я мушу робити? — це прозвучало сущим меканням.
Він здійняв брови — кущасті й білі тепер так само, як і його поріділе волосся на голові.
— Рятуватимеш сімейство Даннінгів. Хіба ми не про це говорили?
— Я не це маю на увазі. Що я мушу робити, коли люди питатимуть в мене, яким чином я заробляю собі на життя? Що мені казати?
— В тебе помер багатий дядечко, пам’ятаєш? Кажи усім, що ти потроху живишся зі свого нежданого спадку, намагаючись протягнути якомога довше, поки не напишеш книгу. Хіба не сидить у кожному вчителі літератури нереалізований письменник? Чи, може, я тут помиляюся?
Авжеж, він не помилявся.
Він сидів і дивився на мене — сам змарнілий, страшенно схудлий, але зі співчутливим виразом. Либонь, навіть жалісливо дивився на мене. Нарешті він промовив, дуже м’яко:
— Велике це діло, хіба не так?
— Так, — відповів я. — Але ж Еле… чоловіче… я… я проста, маленька людина.
— Те саме можна сказати про Освальда. Про того злидня, що стріляв із засідки. А якщо вірити твору Гаррі Даннінга, його батько простий підлий п’яниця з молотком.
— Він тепер уже ніхто. Він помер від гострого отруєння в штатній в’язниці Шошенк. Гаррі казав, що, либонь, від поганих вичавків[123]. Це така…
— Я знаю, що таке вичавки. До чорта цього бачив, коли служив на Філіппінах. Навіть сам пив, на мій сором. Але він не мертвий там, куди ти збираєшся. І Освальд також.
— Еле… я розумію, ти хворий, і знаю, як тобі болить. Але не міг би ти поїхати зі мною до харчевні? Я… — уперше й востаннє я використав його власну форму звертання. — Друже, я не хочу розпочинати це на самоті. Я боюся.
— Та я б такого нізащо не пропустив. — Він підхопив сам себе під пахву й підвівся з гримасою, від якої йому аж завернулися губи. — Візьми той портфель. Поки я одягатимуся.
Було чверть на восьму, коли Ел відімкнув замок сріблястого трейлера, котрий його знамениті фетбургери звали своїм домом. Хромовані речі, що мерехтіли за шинквасом, зараз виглядали привидами. Стільці, здавалося, шепочуть: «Ніхто не всядеться на нас знову». Великі старомодні цукерниці-шейкери, здавалося, шепочуть: «Ніхто не солодитиме з нас більше нічого… свято скінчилося».
— Поступаємося місцем «Л. Л. Біну», — промовив я.
— Так і є, — кивнув Ел. — Довбане торжество прогресу.
Він задихався, йому не вистачало повітря, але не зупинився перепочити ані на хвильку. Він повів мене поза шинквасом до дверей комори. Я йшов слідом, перекладаючи з руки в руку портфель, всередині якого містилося моє нове життя. То була старорежимна річ, з пряжками. Якби я зайшов з таким до свого класу в ЛСШ, більшість учнів зустріли б мене сміхом. Кілька інших — з тих, що мають зародок почуття стилю — можливо, зааплодували б такому ретро-фанку.
123
Алкоголь, який добувається з вакси, запалювальних або чистильних засобів та інших хімікатів.