Якщо я дозволю цьому трапитися, я не уявляв, як сам потім зможу жити далі. Тож я й залишився, хоча це було нелегко. І кожного разу, коли я думав про те, що доведеться пройти крізь подібне знову, в Далласі, мій розум ціпенів ледь не до повного блокування. Врешті я переконав себе, що в Далласі не буде так, як у Деррі. Бо нема іншого такого місця на землі, як Деррі.
То як же тоді вам про це розповісти?
У своєму вчительському житті я звик наголошувати на простоті. Хоч у художніх, хоч в документальних творах, важить тільки одне питання й існує лиш одна на нього відповідь. «Що відбувалося?» — питає читач. «Ось що відбувалося, — відповідає автор. — Таке… й таке… а ще ось таке». Тримайтеся простоти. Це єдиний надійний шлях досягти мети чи потрапити додому.
Отже, я намагатимуся, хоча ви повсякчас мусите пам’ятати, що в Деррі реальність — це тонка кірка криги поверх глибокого озера з темною водою. А все ж таки: що відбувалося?
Ось що відбувалося. Таке. І таке. А ще ось таке.
У п’ятницю, на другий мій повний день у Деррі, я пішов до маркету «Централ-стрит». Я дочекався п’ятої години дня, бо гадав, що саме в цей час там буде найбільше народу — кінець кінцем, п’ятниця — день зарплати, а для багатьох мешканців Деррі (тут я маю на увазі дружин, одним з правил життя яких у 1958 році було «чоловіки не ходять на закупи по харчі») це означало день покупок. Серед великої кількості покупців мені буде легше загубитися. Я сходив до «В. Т. Гранта»[190], де поповнив свій гардероб штанами з саржі й синіми робочими сорочками. Згадавши Безпідтяжка з його приятелями перед «Тьмяним срібним доларом», я також купив собі бутси «Росомаха»[191]. Дорогою до маркету я періодично буцав бордюр, доки не подряпав їм трохи носаки.
У маркеті, як я й сподівався, люду було без ліку, черги стояли до всіх трьох кас, а проходи були заповнені жінками, котрі штовхали поперед себе візки. Ті кілька чоловіків, яких я там побачив, носили тільки кошики, отже, я й собі взяв такий. Поклав туди пакет яблук (дошкульно дешевих) і пакет помаранчів (майже так само дорогих, як і в 2011-му). Під моїми ногами рипіла наваксована дерев’яна підлога.
А чим же саме займається містер Даннінг у маркеті «Централ-стрит»? Беві-з-греблі цього не сказала. Він не менеджер; погляд у засклену кабінку зразу за овочевою секцією виявив сивочолого джентльмена, котрий міг бути для Еллен Даннінг хіба що дідом, але аж ніяк не батьком. І на столі в нього стояла табличка з іменем М-Р КЕРРІ.
Ідучи поза задніми відділами супермаркету, повз молочну секцію (там мене причарував плакат із закликом: ВИ КУШТУВАЛИ ВЖЕ ЙОГУРТ? ЯКЩО ЩЕ НІ, ВІН ВАМ ПОЛЮБИТЬСЯ), я почув сміх. Сміх жіночий, того вмент упізнаваного характеру «ох, ви ж і пустун». Я завернув до найдальшого проходу і побачив там виводок жінок, одягнених загалом у тому ж стилі, що й ті леді у «Кеннебекській фруктовій», вони купчилися біля м’ясного прилавку. М’ЯСНИЙ ВІДДІЛ — було написано вручну на дерев’яній табличці, що на декоративних хромованих ланцюгах висіла вгорі. А нижче: ВИРІЗКА ДОМАШНЬОГО ҐАТУНКУ. А в самому низу: ФРЕНК ДАННІНГ, СТАРШИЙ РІЗНИК.
Іноді життя відхаркується такими збігами, які жоден белетрист не наважиться копіювати.
Саме Френк Даннінг особисто й доводив тих леді до сміху. Схожість між ним і прибиральником, котрому я за програмою ЗОР викладав курс англійської мови, була такою разючою, що аж лячною. Він виглядав точнісіньким Гаррі, хіба що волосся в цій його версії було майже цілком чорним, а не ледь не повністю сивим, а делікатну, злегка спантеличену усмішку тут замінював масний вищир ловеласа. Воно й недивно, що всі ці леді так збуджено тремтіли. Навіть Беві-з-греблі вважала його приязним котиком-воркотунчиком, а чом би й ні? Їй усього років дванадцять або тринадцять, але ж вона жінка, а Френк Даннінг звабник. І він про себе це добре знає. Мусили бути поважні причини, щоби квіт жіноцтва Деррі витрачав зарплатні чеки своїх чоловіків у центральному маркеті, а не в трохи дешевшому «Ей & Пі»[192], і одну з тих причин я мав перед очима. Містер Даннінг був вродливий, містер Даннінг був одягнений у такий чистесенький, що аж боляче дивитися, білий халат (трішечки поцяткований кров’ю на манжетах, але ж він різник врешті-решт), на містерові Даннінгу була елегантна біла шапочка, яка виглядала чимсь середнім між ковпаком шеф-кухаря й артистичним беретом. Вона трішечки нависала йому над одною бровою. Ікона стилю, їй-богу.
190
«W. T. Grant» — заснована 1906 року Вільямом Томасом Грантом мережа дешевих універмагів, яка збанкрутувала 1976 року, програвши в конкуренції з мережею Кресґі.
191
«Wolverine» — заснована в Мічигані німецькими емігрантами 1883 року компанія з виробництва робочого взуття, яка існує й зараз.
192
«A & P» — заснована 1859 року чайна компанія, що у ХХ ст. виросла у величезну мережу бакалійних крамниць, яка в 1950-х почала занепадати в результаті антимонопольних санкцій уряду.