Тут його знову пройняло кашлем, і договорити він не зміг. Дивитися, як його зігнуло, як він вхопився за бік і намагається приховати від мене, що йому боляче — як його рве всередині на шмаття, — було само по собі болючим. «Так він довго не протягне, — подумалось мені. — Йому хіба тиждень залишився до шпиталю, а то й менше».Чи не тому він і зателефонував мені? Бо хотів комусь передати свою дивовижну таємницю, перш ніж рак замкне йому навіки губи?
— Я думав, що зможу сьогодні передати тобі всі деталі цієї справи, але ні, — сказав Ел, коли знову опанував себе. — Мушу піти додому, прийняти свій наркотик, задерти ноги. Я зроду ніколи не приймав нічого сильнішого за аспірин, тож те лайно, оксиконтин, вирубає мене блискавично. Просплю годин із шість, а потім якийсь час почуватимуся здоровішим. Міцнішим. Ти не міг би зайти до мене десь о пів на десяту?
— Міг би, якби знав, де ти живеш, — відповів я.
— Невеличкий котедж на Вайнінг-стрит. Номер дев’ятнадцять. Побачиш садового гнома біля ґанку. Його неможливо не помітити. Він тримає в руках прапор.
— Про що ми мусимо побалакати, Еле? Я маю на увазі… ти ж мені ніби все уже показав. Тепер я тобі вірю.
Авжеж, я йому повірив… проте чи це надовго? Вже зараз мій короткий візит у 1958 рік почав набирати непевної фактури сновидіння. Кілька годин (або кілька днів) — і я, ймовірно, зможу переконати себе, що все це мені було наснилося.
— Нам багато про що треба побалакати, друже. То ти прийдеш?
Він не наголосив «на прохання помираючого», але я прочитав це в його очах.
— Гаразд. Хочеш, підвезу тебе до твого дому?
Очі його на це спалахнули.
— Свого пікапа маю, та й взагалі тут лиш якихось п’ять кварталів. Тож сам доїхати подужаю.
— Ясно, що подужаєш, — кивнув я, сподіваючись, що промовляю ці слова впевненіше, ніж насправді почуваюся.
Я підвівся і почав розкладати по кишенях свої речі. Намацав і витяг ту пачку грошей, що він мені їх був дав. Тепер я розумів, чому п’ятірки мають інший вигляд. Мабуть, і решта банкнот мають якісь відмінності.
Я подав гроші йому, але він похитав головою.
— Ні-ні, залиш собі, у мене їх повно.
А проте я поклав пачку на стіл.
— Якщо кожний раз — це перший раз, як у тебе зберігаються гроші, коли ти повертаєшся назад? Чому вони не стираються, коли йдеш туди наступного разу?
— Нема розгадки, друже. Я тобі вже казав, є чимало всього, чого я не знаю. Існують правила, і кілька з них я вичислив, але небагато. — Його обличчя освітилося блідою, але натурально веселою усмішкою. — От ти ж приніс сюди своє кореневе пиво, хіба ні? Воно й зараз вирує у тебе в шлунку, чи не так?
Власне, так воно й було.
— Ну, гаразд. Побачимося ввечері, Джейку. Я відпочину, і тоді ми все обговоримо.
— Можна ще одне запитання?
Він махнув на мене рукою, ясно показуючи, щоб я вже йшов. Я помітив, що нігті в нього, які він завжди скрупульозно підтримував у чистоті, тепер жовті, потріскані. Ще одна погана ознака. Не така промовиста, як втрата тридцяти фунтів ваги, але все одно погана. Мій тато казав, що багато можна зрозуміти про стан здоров’я будь-якої людини лише з вигляду її нігтів.
— Знаменитий фетбургер.
— А що таке?
Утім, в кутиках його губ грала усмішка.
— Ти маєш можливість дешево продавати, бо дешево купуєш, хіба не так?
— Телячий ошийок у «Червоному & Білому», — сказав він. — П’ятдесят чотири центи за фунт. Я туди ходжу щотижня. Тобто ходив до моєї останньої пригоди, котра занесла мене далеко від Лізбон-Фолза. Маю справу з містером Ворреном, м’ясником. Якщо прошу в нього десять фунтів фаршу, він каже: «Один момент». Якщо дванадцять чи чотирнадцять, він каже: «Доведеться вам подарувати мені якусь хвилинку, поки я не намелю для вас свіжого. Вся родина вкупі зібралася?»
— Завжди одне й те саме.
— Так.
— Бо це завжди перший раз.
— Саме так. Це як та історія з хлібами й рибами у Біблії, якщо її добре обміркувати. Тиждень за тижнем я купую той самий телячий фарш. Я згодував його сотням людей, попри ті плітки про кітбургери, а він завжди самооновлюється.
— Ти купуєш те саме м’ясо знову й знов, — я намагався якось вмістити це собі в голові.
— Те саме м’ясо, в тому самому часі, у того самого м’ясника. Котрий завжди промовляє ті самі слова, хіба що я сам скажу щось інше. Зізнаюся, друже, час від часу мене спокушало підійти до нього й сказати: «Ну, як діла, містере Воррен, старий, лисий бахуре? Чи трахали ви якісь теплі курячі гузки останнім часом?» Він все’дно забув би про це. Але я того не робив. Бо він добра людина. Більшість тих, кого я там зустрічав, добрі люди. — Остання його фраза прозвучала ніби трохи замріяно.
— Я не розумію, як ти міг купувати м’ясо там… готувати й продавати його тут… потім купувати його ж знову.
— Приєднуйся до клубу, друже. Я тобі вже збіса вдячний тільки за те, що ти ще тут… а міг би тебе втратити. Власне, ти міг би й не відповісти на той мій дзвінок, коли я зателефонував до школи.
У душі я почасти жалів з цього приводу, але вголос нічого сказав. Певне, й не мусив. Він був хворий, але ж не сліпий.
— Приходь до мене додому ввечері. Я розкажу тобі, що маю на думці, а тоді вже ти сам вирішиш, що його найкраще далі робити. Але рішення мусиш прийняти швидко, бо час спливає. А от не скажи, є ж якась іронія в тому, куди саме виводять сходи з моєї комори?
Ще повільніше, ніж до того, я повторив:
— Кожний… раз… є… першим.
Він знову усміхнувся:
— Гадаю, це-то ти цілком зрозумів. Побачимося ввечері, гаразд? Вайнінг-стрит, дев’ятнадцятий номер. Видивляйся гнома з прапором.
Я вийшов з «Харчевні Ела» о пів на четверту. Шість годин, що минули відтоді до дев’ятої тридцяти, були не такими запаморочливими, як прогулянка до Лізбон-Фолза на п’ятдесят три роки назад, та все ж таки. Здавалося, час заразом і ледь тягнеться, і шалено мчить. Я поїхав додому, до будинку, який я придбав у Сабатусі [60](коли наш матримоніальний союз розпався, ми з Кристі продали наш колишній дім у Фолзі і поділили гроші). Гадав, трішки здрімну, але, звісно, заснути не зміг. Витримавши двадцять хвилин лежання на спині (прямо, як голобля) з втупленими в стелю очима, я встав і пішов відлити. Дивлячись, як сеча бризкає в раковину унітаза, я подумав: «Це перетравлене кореневе пиво з 1958 року». Але одночасно була присутня думка, що все те було оманою, Ел якимсь чином мене загіпнотизував.
Отаке от подвоєння, розумієте?
Я спробував дочитати залишок ще не перевірених учнівських творів, проте не дуже здивувався, коли переконався, що не в змозі цього зробити. Орудувати грізною червоною авторучкою містера Еппінга? Вписувати критичні судження? Та це ж сміху варте. Я навіть слів докупи зібрати не міг. Тому я ввімкнув трубу (атавістичний сленговий термін з п’ятдесятих років; у телевізорах більше нема електронних трубок) і якийсь час перемикався з каналу на канал. На «Кіноканалі TMC» я натрапив на старий фільм під назвою «Дівчина автогонщика» [61]. І вловив себе на тому, що вдивляюся в старі автомобілі й психованих підлітків так напружено, що мені аж голова заболіла, тож я вимкнув телевізор. Швиденько підсмажив собі трохи поїсти, а тоді не зміг проковтнути ані шматочка, хоча й почувався зголоднілим. Так і сидів на місці, дивлячись на страву в тарілці, а думав про Ела Темплтона, котрий знову й знову продає той самий десяток, чи трохи більше, фунтів фаршу, і так з року в рік. Це дійснобуло схоже на те біблійне чудо з хлібами і рибами, тож як було не народитися тим пліткам про кітбургери й песбургери, які поширюються завдяки його низьким цінам? Виходячи з того, скільки він сам платив за м’ясо, він мусив мати просто скажений прибуток з кожного проданого ним фетбургера.
60
Sabattus — засноване під назвою Вебстер 1788 року місто (4,5 тис. мешканців) в окрузі Андроскоґґін; назва змінена на Сабатус 1971 року на честь вождя індіанського племені, яке жило на тій території до ХІХ ст.
61
«Dragstrip Girl» (1957) — чорно-білий молодіжний фільм про дівчину, яка конфліктує з батьками через свою закоханість у багатого автогонщика.