Свобода і релігія – це велика тема епохи. Оскільки політичні теорії займаються рівновагою всередині суспільства, взаємним обмеженням осіб, а також правлячих і підлеглих, релігія є доменом, де з принципу свобода знаходить найповніше застосування. Свобода душі, віра якої є абсолютно протилежною до примусу (доктринального чи адміністраційного), свобода в певній перспективі не відрізняється від віри, настільки обидві наражаються на ті самі небезпеки і несуть у собі ті самі конфлікти й ризик. Свобода члена громади, який не вагатиметься виступити проти церковних авторитетів, коли в маєстаті релігії відбуваються зловживання владою.
Те, що християнин є людиною вільною, визволеною, прийнято від початку існування християнства, але значення, що надавалося цьому твердженню, здавалось, могло розчиняти його в багатьох смислах і обмеженнях. Розчиняло його зсередини, в самому джерелі, через екзистенційну медитацію про невільну свободу, і ззовні – через прагнення підпорядкувати свободу рішенням, що йдуть згори. Релігійний рух XVIII сторіччя намагався надати християнській свободі нового блиску. Страх її поганого використання (причина конфлікту з лібералізмом), що мучить сучасне християнство, ще не турбує людей Просвітництва. Довіра до розуму та цивілізаційного поступу, на яку сьогодні дивимося зі співчуттям, була для них (перш ніж прийдуть колективні утопії) чимось на зразок утопії індивідуальної людини, роз’ясненої зсередини і здатної до щораз більшого очищення. Цей образ, звичайно, є копією релігійної людини, здатної, попри падіння, на прийняття Духу, який дедалі частіше трактується іманентно: зернина всередині душі. Так само слід розуміти проблему автономії, що переживається надзвичайно сильно. Людина – істота автономна, бо є вільною, розумною, духовною. Нею не може керувати жоден нав'язаний згори гетерономічний закон, хоч би мав найшанованіші джерела – від Бога. Бо зрадить тоді себе, світло в собі. Цей погляд не міг бути чужим Європі, насиченій християнською антропологією – інша річ, що він був ближчим для її реформованої частини.
Слід зазначити, що розуміння свободи у XVIII сторіччі аж ніяк не мало пермісивного характеру. Подібно як свобода члена громади в англійських лібералів обмежувалася свободами інших членів і регулювалася загальним правилом громадської користі, так і в Руссо свободу індивід віддавав загалові, з яким поєднувався заради справжнього існування. Так само й у Канта – свобода здійснювалась у голосі морального закону, який надає нам людяності, вириває з чистої природності. Негативна, позитивна чи регулятивна, ця свобода не знає спокуси сваволі, бо довільність означала б зіслизання у зневолення, в несвободу – з огляду на колективний хаос, тваринний елемент у людині. Ціле сторіччя, від Локка до «Критики практичного розуму» та «Розмов про релігію» Шлаєрмахера, тривала величезна праця над охопленням у конкретиці громадського й особистого життя цієї парадоксальної і невловимої ідеї. Звідки береться свобода, що це таке, як це можливо, що одночасно вона є і її нема, як її утвердити, як її використовувати? Вражає афірмативний стиль цих пошуків і висновків – тут свобода, передусім творча, є чимось, що здобувається зусиллям (у собі чи в недосконалих інституціях, які вимагають змін), і відкриває простір для будування: у міжлюдських зв’язках, у сумлінні, з яким пов’язується відомий кантівский образ зоряного неба. Для XVIII сторіччя свобода була умовою існування згармонізованого світу і рушієм перетворювання старих структур. У тій Європі вона означала щось, що тільки потрібно здобути, що тільки стоїть перед нами – звідси аура свіжості й ентузіазму, великої обіцянки, і тому ще не відомий гіркий присмак, який принесе майбутнє. Чи взагалі не було передчуття, що може з’явитися також інша логіка свободи, яка утверджуватиметься саме у розкладі, знищенні? Уже Жан-Жак боявся свободи, якої не супроводжує найдокладніша рівність, бо тільки рівність може вирвати у свободи грізне жало. Кант на марґінесі своєї «Критики» говорить про «зло радикальне», можливу в людині абсолютну злу волю – це заперечення в собі світла духу. Але здається, тільки один письменник довів цей експеримент думки до кінця: уявімо собі свободу, що відкидає самообмеження, навіть не думає ототожнюватися з законом, розумом, моральністю. Вона хоче бути абсолютним та розгнузданим елементом. На тисячах сторінок філософських трактатів і романів маркіз де Сад схоплює найсуттєвішу тему епохи, щоб перелицювати її, скерувати проти сучасників. Сад, звичайно, є дитям Просвітництва, хоча механізм цієї провокації спершу видається рішуче антипросвітницьким. Перетворюються в руїни мрії про поступ, розум, про світле майбутнє цивілізації. Тому Садом захоплюватимуться і його прославлятимуть Генерації тих, що зневажають крихкий людський порядок, вирваний з горла хаосу – бо він міщанський, філістерський; до них належать деякі романтики, декаденти, сюрреалісти…