Втім, характерною рисою багатьох есеїстів цього періоду була вдавано-демонстративна байдужість до проблем національної пам’яті – на тлі «прогресивно-ліберальних» гасел «наздоганяння Європи». Чи не найглибшу ревізію самих основ польського патріотизму здійснив Вітольд Ґомбрович. Його есей «Проти поетів» (1951) безпосередньо передував публікації роману «Транс-Атлантик» – твору, що буквально перевернув саме польське мислення. Продовженням стали його щоденники, регулярно друковані на сторінках паризької «Культури» (нещодавно видані в трьох томах по-українськи), як один, по суті, велетенський есей.
В самій Польщі тим часом, особливо в 1948-1953 роках, коли неподільно запанував догматичний, совєтського розливу, соцреалізм, есеїстика практично перестала існувати. І все ж декому вдалося зберегти простір внутрішньої свободи, підтвердженням чого може слугувати есеїстика Яна Котта. Своєрідною сублімацією оригінальної творчості стають у той час художні переклади, зокрема з європейських літератур доби Відродження та Просвітництва, перевидання Монтеня (в перекладі Боя-Желенського) та Дідро. Після 1956 року починається інтенсивне засвоєння французьких екзистенціалістів, передусім Камю і Сартра. Католицьке видавництво PAX (єдине, не контрольоване комуністами, хоч і контрольоване цензурою) видає твори французьких персоналістів. Переклади напливають дедалі потужнішою хвилею. Саме завдяки їм польська культура здобуває життєво потрібний їй, проте силоміць обірваний європейський досвід. Передусім це стосується текстів французьких та англо-американських, меншою мірою – німецьких, на що були зрозумілі історичні причини. Своєю англо-французькою орієнтацією польська есеїстика засадничо відрізняється від російської традиції статті чи нарису (очерка), сформованої під сильним німецьким культурно-філософським впливом. Подібне можна сказати й про традицію українську, сформовану почасти у німецькому (і польському), переважно ж у російському культурному контексті. Характерним прикладом таких впливів та орієнтацій є рецепція книжки Освальда Шпенґлера «Занепад Заходу» (1918; російський переклад – 1923), на яку неймовірно часто покликаються не лише російські, а й українські есеїсти (досить згадати хоча б Донцова і його коло, Хвильового чи Оксану Забужко). А тим часом у Польщі, як, до речі, і в Англії та Франції, цей текст залишається малознаним; на нього майже не посилаються, та й самого польського перекладу досі не існує. Іншим прикладом може слугувати есеїстика Василя Стуса – глибокого знавця німецького модернізму, та Юрія Андруховича, взорування якого на німецьку культуру помітне найбільш виразно у збірці есеїв «Дезорієнтація на місцевості» (1999).
Загальне пожвавлення інтелектуального життя в Польщі після Жовтня 1956 року позначилось і на відродженні есеїстики. Першими нагадали про себе історики мистецтва – Ян Бялостоцький («П’ять віків роздумів про мистецтво», 1959; «Мистецтво дорожче від золота», 1963; «Мистецтво й гуманістична думка», 1966), Мечислав Порембський та Мечислав Валліс. На рубежі 50-60-х років зусиллями Павла Ясениці та Мар’яна Брандиса відроджується історичний есей. Істотно на нього вплинула французька школа Аналів, запровадивши в практику комплексне – пов’язане і з економікою, і з соціологією, і з етнологією та культурою – дослідження історії. Засновник цієї школи, Марк Блок, легендарна постать французького руху опору, був добре знаний і шанований у Польщі: його фундаментальна праця «Похвала історії» (1959) була перекладена й видана тут протягом року – на чверть століття раніше, ніж з’явився російський переклад. З цією школою були інтелектуально пов’язані Антоній Мончак, Бенедикт Зєнтара, Броніслав Ґеремек. Часто й охоче звергались до есеїстики творці варшавської школи досліджень світогляду – Зиґмунт Бауман, Єжи Шацький, Анджей Валіцький.
У 60-х роках, після періоду демонстративного розриву з традицією, настає час замилування минулим, міфом, повернення до джерел і віднайдення коренів європейської культури, «відновлення значень», як це окреслила згодом Марія Яніон. До цього напрямку належить есеїстика Збіґнєва Герберта («Варвар у саду», 1962 та пізніша збірка есеїв “Натюрморт з вудкою”), Ришарда Пшибильського («Et in Arcadia ego», 1966), Мечислава Яструна («Середземноморський міф», 1962; «Свобода вибору», 1969; «Мандрівка до Греції», 1978), Ярослава Івашкевича («Петербург», 1976; «Подорожі до Італії», 1977; «Подорожі до Польщі», 1977). Знаменно, що найбільше уваги приділено культурі середземноморській, котра трактується як колиска і основа культури європейської. Водночас це й усвідомлення занепаду міфу. «Варвар» зі згаданої збірки Гербертових есеїв – не лише прозорий натяк на становище східного європейця, а й своєрідний діагноз сучасної цивілізації. Автор, зрештою, й не приховує, що минуле для нього – це лише привід поміркувати про сучасне. «Оскільки більшість сторінок цієї книжки присвячена середньовіччю, – пише він у вступі, - я вирішив включити до неї також два історичних нариси про альбігойців і темплієрів, з яких видно усе сум’яття й оскаженілість доби» (курсив мій. – О.Г.). Обидва нариси – «Про альбігойців, інквізиторів і трубадурів» та «Оборона темплієрів» – прочитуються зокрема і як звинувачення тоталітаризмові. Докладний опис методів, якими видобувались зізнання, викликав у читачів щонайвиразніші асоціації. Важко не догледіти гіркої іронії автора у словах уявного захисника темплієрів, звернених до інквізиції: «Поступ цивілізації (…) полягає зокрема в тому, що на зміну примітивним знаряддям для розтрощування черепів прийшли слова-довбні, здатні вражати людину також психічно». Пізніший аналіз тоталітарної «новомови», здійснений зокрема Міхалом Ґловінським, буде значно докладнішим і точнішим, але суть поставленого діагнозу залишиться незмінною.