Як функціонувала Західна Європа від закінчення війни дотепер, коли я це пишу, залишається для мене найбільшою загадкою, хоча я жив там, у Франції, впродовж десяти років (1950-1960). Позаяк європейський дух ненавидів сам себе, повертався супроти себе, насміхався над інституціями, які сам же й витворив, то таким чином він маскував, мабуть, виснажливе усвідомлення власної ганьби. Була це оргія, пандемія всіх тих несмаків, гіркот, печій, які я знав із моєї ранньої молодості і які, здається, лише тепер стали повністю визнаними, поверненими, виправданими за допомогою модних розваг над la nausée – мерзенністю, абсурдом, відчуженням. Цей дух відкидав будь-яке «тут і тепер», підносячи до небес «там і колись»; уважалося за аксіому, що на Заході відбувається догорання. «Там» найчастіше означало Росію, іноді якийсь інший край, де при владі були комуністи, «колись» – подорож людства на Щасливі Острови після знищення приватних засобів виробництва й об’єднання в одне ціле сутності й буття. Але в той час, коли дух так силкувався втекти, тіло, з ласки Америки, котра тривалий час мусила тримати європейську економіку на «кисневому живленні», жерло, пило, купляло машини та холодильники. Ця двоїстість спонукає до роздумів, дещо підточуючи традиційне європейське уявлення про взаємозалежність між духом і тілом у кожній людській спільноті. Коли б то лише невеликі групки вибраних вправлялися у занятті, що його найкраще характеризує французьке слово ricaner – саркастично сміятися. Але ж ні, з поезії та філософії настрої безсилля, поєднаного з понурим блазнюванням, проникали у маси за посередництвом роману, театру, фільму й преси. Неважко з’ясувати, як відбувалася мандрівка мотивів і форм з елітарних жанрів, мало зрозумілих ширшому загалу, наприклад, із велемудрих трактатів чи герметичних поезій, до засобів масової інформації. Театр абсурду переніс на сцену те, що віддавна було добре знане читачам поезії. Роман розробляв і робив доступними експерименти, що їх попервах оцінили тільки втаємничені. Суперником роману став фільм, який, оперуючи мовою образів, зміг падати нерідко фантастичної сили почуттям відрази та відчуженості й, розвиваючи теми, перейняті у філософів, розвивав заразом і їхні гнівні напади на (погане) буття, відокремлене, як, наприклад, у Фелліні й Антоніоні, від (доброї) людської сутності. Коли б інопланетянин намірився оцінити Західну Європу на підставі її власних розповідей про себе, то вирішив би, ймовірно, що там наближається революція і що принаймні у черговому взаємознищенні одне одного мешканці тієї частини землі знайдуть певне полегшення. Насправді ж усе було навпаки: позірне отруєння перетворювалося на чинник заможної стабілізації.
Америка відділена від Європи лише Атлантичним океаном, що не так і багато. Її технічні уміння в останні десятиліття були спрямовані зокрема на засвоєння європейських ідей; цьому сприяло стрімке розростання вищих навчальних закладів і ще стрімкіше поширення paperbacks – книжок у паперових обкладинках, що їх, як сказав мені якось нью-йоркський видавець, перекидають на складах лопатами, наче вугілля. Це означає, що шістнадцятирічні знайомляться з п’єсами Беккета та Йонеско в шкільному театрі й що незабаром вони натраплять також на Ніцше та Маркса, Шпепґлера й Сартра, Камю й розмаїті антиутопії у дешевих виданнях. Отже, хоч би там що казали про це нечисленні прибічники американської непорочності, для яких із Європи завжди приходило лише зло, міф занепаду і гниття таки досить заразливий. Кажу: міф, бо найімовірніше, спрацювала тут певна цілість аури, тональності, сильнішої, ніж правда чи неправда. Зрештою, важко було б відокремити вклад європейський від американського. Американець за походженням Еліот, що входить нині до шкільних програм по обидва боки змалілого моря, був представником скорботної темної тональності й не становить винятку.
Веселий молодий велетень, який іще дитиною в колисці задушив кентавра, з дедалі прекраснішим майбутнім попереду, – цей портрет Америки є, зрештою, теж міфічним, і, гадаю, ми не зробимо великої помилки, б’ючись об заклад, що країни, описаної Болтом Вітменом у «Листі трави», ніколи насправді не існувало – вона породжена його уявою, як і Бальзаків Париж, місто-праліс із недосяжними нетрями десь усередині. Проте сам захват від руху вперед і неозорого простору відповідав настроям піонерів та колоністів, що знаходили в матеріальному успіху нагороду за свої труди. Саме в Америці ледь не від самого початку, від самісіньких основ, бачимо сон про Аркадію, про гармонійне життя з Природою, про самодостатність окремої людини, котра є щасливою й праведною лише тоді, коли бере від Природи стільки, скільки потребує, за допомогою сокири й рушниці, сторонячись перманентно хворого суспільства та держави. Вітмен багато разів прославив цього Адама. Торо, за словами якого, цивілізовані мешканці Нової Англії терплять свою людську долю зі «спокійним відчаєм», створив щось на кшталт архетипу для американських інтелектуалів, пропагуючи громадянську непокору та втікаючи в хатину з колод над лісовим озером. І я, вихований на європейських гірких та терпких стравах, тепер оточений новими Торо, котрі тим різняться від свого духовного наставника, що «спокійний відчай» мільйонів співгромадян уважають наслідком кібернетичної цивілізації, і, єхидно чекаючи, поки підтвердиться хибність обраного людством напрямку, посилаються то на Ніцше, то на Маркса, а то знову на почерпнуті з біології знання про зародження та вмирання організмів.