Самозрозуміло, що у своєму загальному вжиткові слово «культура» охоплює всі форми власне людської поведінки: техніку, звичаї, ритуали і вірування, мистецьке самовираження, системи виховання, право. Можлива універсалізація всіх цих розмаїтих царин, швидше за все, підлягає градації: починаючи від мови, яка найменше надається до універсалізації і найменш зрозуміла, – і закінчуючи математичними знаннями, потенційну й фактичну універсальність яких годі заперечити. Кажучи «всі культури рівні», ми маємо на увазі принаймні найголовніші специфічні ділянки, не такі універсальні; тоді, зокрема, маємо на гадці мистецтво, причому сенс такого висловлювання, здається, такий, буцімто нема жодних понадкультурних, трансцендентальних норм для висловлювання естетичних оцінок та порівнювання щодо вартості різноманітних форм вираження в мистецтві.
Однак ні в інтелектуальному, ні в моральному житті не вдасться довести існування якихось трансцендентальних закономірностей. Якщо й існують якісь понадісторичні закономірності, тобто такі, що були б обов’язкові в усіх відомих нам культурах, – такі як норми двочленної логіки чи заборона інцесту, – то це, принаймні, ще не доказ, що вони мають чинність у розумінні трансцендентальному.
Ми все ж таки зауважуємо відмінності між застосуванням цієї засади («всі культури рівні») до мистецької креації з одного боку, і моральних, правничих та інтелектуальних приписів – з іншого. В полі мистецтва ця толерантність дається нам без особливих зусиль – чи тому, що нам байдуже, чи тому, що не бачимо жодної логічної суперечності при зіткненні різних естетичних критеріїв. Ми навіть полюбляємо уявляти собі, внаслідок спокус універсалізму, – що потрафимо брати участь в естетичній перцепції всіх культур, так нібито ми вміємо сприймати японське малярство так само добре, як витвори європейського Бароко, так нібито ми й насправді можемо брати участь у його рецепції, не будучи водночас учасниками ритуалів і мови тієї цивілізації, чи навіть не знаючи їх.
І однак це все ще найменш небезпечна з оман універсалізму. Збурення, викликане цими оманами, стає загрозливим щойно в тих царинах, які безпосередньо керують нашою поведінкою, тобто в релігії, моралі, праві та інтелектуальних засадах. Тут ми постаємо перед такими відмінностями, які заодно і породжують суперечності у вигляді протилежних норм, що вже не можуть існувати у взаємному збайдужінні, які вже не можна розташувати поряд, ніби музейні об’єкти, що походять з різних цивілізацій. І якщо висловлювання «всі культури рівні» має означати не тільки те, що люди жили і живуть у різноманітних традиціях, заспокоюючи в них свої потреби, то тоді воно мусить означати одне з трьох. Або я хочу цим висловлюванням сказати, що й сам живу в певній особливій культурі, а інші мене не обходять, або – що нема абсолютних, неісторичних стандартів для винесення присуду будь-якій культурі, або ж, урешті, що навпаки, такі стандарти існують, і тоді, згідно з цими стандартами, всі, навіть несумісні між собою форми, мають однакове право на існування. У той час як оця остання постава неприпустима, позаяк засновком бере позитивну аргументацію для взаємовиключних засад, то першу ще, можливо, й вдасться послідовно обстоювати, однак тоді наведений вище спосіб висловлення вводить в оману. Якщо я вживаю подану формулу власне в такому значення, тоді я насправді не хочу сказати, що всі культури рівні, а лише, що всі інші культури мені байдужі і що я знаходжу задоволення у своїй власній. Натомість друга версія заслуговує на справжню увагу, позаяк вона є достатньо розповсюджена, хоча можна твердити, що послідовно обстояти її неможливо.
Справді, існують аргументи для твердження, що, крім об’явлених істин, всі системи вартостей, поки вони несуперечливі внутрішньо, завжди зможуть захищатися перед логічною та емпіричною критикою. Неможливо довести (довести як слід), що релігійна толерантність є чимось кращим од режиму, де людей засуджують на смерть за хрещення дітей, або що рівність усіх перед правом вища від законодавства, яке наділяє привілеями певні касти, або що свобода – це краще, ніж деспотизм тощо. І не скажеш тут, що справа ця очевидна, бо відчуття очевидності теж культурно детерміноване, отож, покликаючись на нього, потрапляємо в зачароване коло. А все ж неможливо утриматися тут від надання переваг, незважаючи на те, чи вдасться їх обґрунтувати, чи ні. Будь-який європеєць, який твердить, що всі культури рівні, звісно, не мав би охоти, щоби йому відрубали руку за ухиляння від сплати податків, або щоб йому присудили прилюдне бичування (чи – у випадку жінки – каменування) за перелюб з особою, котра не є його законним подружжям. І сказати в такім випадку: «таке коранічне право, треба шанувати інші традиції», – це, в принципі, сказати: «у нас це було би жахливо, але для цих дикунів – саме те, що треба». Отож, таким чином ми висловлюємо не так повагу, як погорду до інших традицій, а твердження «всі культури рівні» якнайменше придатне для того, щоби описати таку поставу.