Переклад Ігоря Пізнюка
Час од часу повертаються звинувачення (можна помітити в них певну закономірність, зв’язок з історичним моментом) на адресу Просвітництва – доби, що стільки обіцяла, а відкрила важкий і драматичний шлях людей у невідоме. Чого тільки не було в тих звинуваченнях: Просвітництво нібито відповідальне за революційний Терор і гнилість лібералізму, за комуністичну утопію і виродження капіталізму, за опустіння церков і розмноження релігійних сект, за розрив понадчуттєвих та понадрозумових зв’язків людини з реальністю і за інтронізацію почуттів, що не піддаються контролю, за визволення демона маси (через посередництво аксіоми про рівність) і за приречення на самотність та відокремлення особистості від спільноти, що плекала її. Уже сама кількість і зміст цих звинувачень спонукають задуматися. Вони непослідовні і суперечливі, але вкладаються в цілість. Цією непослідовною й суперечливою цілістю є наше життя, розіп’ята між полюсами історія XIX і XX сторіч, що, мов маятник, переміщується у просторі, визначеному протилежностями.
Чи Просвітництво відповідальне за всі недоліки сучасності, включно з загрозами розгнузданого технологічного розуму? До звинувачень з боку католицької Церкви (що зазнала у цьому процесі суттєвих втрат), а також світських ідеологів ідеального суспільства додається сувора критика філософів. Добре відоме твердження про філософську безплідність Просвітництва, про безпідставну деформацію поняття «філософ» (у Франції того часу воно означало людину, поверхово ознайомлену із сучасним знанням, що в ім’я цього знання нападає на будь-які авторитети). Примітивність емпіризму й раціоналізму, спрямованих на практику, порівнюється з геніальністю спекулятивних систем попереднього сторіччя, таврується інтелектуальна воля сили, що не знає вищого виміру існування. Простір праці думки «просвітників» представляють як випалену землю позитивізму.
До цих нарікань часами приєднуються й поети. Інколи це трапляється серед першого покоління романтиків, свідомих зв’язку з недалеким минулим. Наприклад, Блейк атакує відкриття Ньютона як посягання на уяву (протираємо очі: працю Ньютона, цей найзухваліший твір людської уяви? – тут, очевидно, йдеться про конфлікт двох типів світоглядів, з яких кожен має амбіцію охоплення цілості людського космосу). Мюссе, висуваючи звинувачення на адресу цілої епохи, напише про гидку посмішку Вольтера, що відібрала у нього дитячу невинність. Так і Бодлер не вибачить просвітникам ідеї «прогресу» й невіри у первородний гріх, надзвичайно важливий у «Квітах зла». Гюїсманс також шкодуватиме за чудом, яке холодний розум вирішив вигнати з релігії. Період, який у культурі називають «декадансом», затято полемізував із так званими просвітницькими досягненнями й проголошував повернення до ірраціональності, таємниці, марновірства – голос позбавлений сили, бо замковий камінь, що об’єднував людей і традиції, тріснув саме у XVIII сторіччі. Такі реставраційні проекти залишатимуться оманливими, їм завжди бракуватиме автентичного Грунту. Найдошкульнішу інтерпретацію поширених уявлень про Просвітництво підсунув Флобер, створивши образ провінційного аптекаря, антиклерикала і шанувальника знання, а втім неука й блазня, що нібито уособлював спадок Енциклопедистів. Думка про вподібнення до пана Омуа чи про інтелектуальний зв’язок з цим добродієм була настільки гидкою, що могла замінити цілу антипросвітницьку кампанію монархістів та ультрамонтанів – і напевно була ефективнішою.
2
Перекладено за виданням: Ewa Bieńkowska, Spór о dziedzictwo europejskie. Między świętym i świeckim. Warszawa: W.A.B., 1999.