13. У постмодерністській поетиці взаємини між текстом, читачем та автором здаються довільними: «пост-модерністські» тексти можуть починатися й закінчуватися будь-якої миті, без жодної мотивації чи висновків. Річ не в багатозначності чи, наприклад, незакінченості або подвійності сенсів розказуваних історій, а в їх довільності й недоокресленості. Поетика «постмодернізму» не зобов’язує до композиційної послідовності синтаксичних елементів (композиції й фабули), навіть на рівні речення. Естетичною мстою видається руйнування «модерністської» логіки, опертої на лінійність, послідовність чи конструктивну функціональність. Тому «постмодерністські» тексти бувають теж добірками непоєднаних фрагментів, епізодів, оповідань тощо, які стають викликом для читача, що шукає в тексті когеренції, а знаходить незліченність і плеоназм, випадковість і повторюваність, копії та чергові віддзеркалення. Плеоназми часто виникають замість закінчення малих і великих історій, а місце нараційних пуантів чи узагальнень посідає «розпорошення» змісту.
«Постмодерністські» автори вподобали собі, з одного боку, незавершеність, а з іншого – мотив лабіринту. Можна сказати, що сюжет-лабіринт є основним елементом постмодерністської літератури і, певно, найповніше виражає знищення спільного для читача й автора досвіду щодо сенсу, часу та місця в літературі. Різновид лабіринту – це мотив подорожі, не обмеженої в часі чи просторі. Іншим типовим мотивом «постмодернізму» є бібліотека, про яку Джим Колінз писав як про «ідеальне унаочнення інтертекстовості, реальне місце, де змішуються різні тексти. Різноманіття виступає тут основою цілої споруди, де заховано твори, які походять із різних епох, належать до різних культур і дискурсів». Однак мотив бібліотеки стає, так би мовити, показовим для літератури «університетського постмодернізму», тоді як «популярний постмодернізм» живиться різними стереотипами мас-культури. Тому твори «популярного постмодернізму» (фільм, роман) охоче паразитують на сенсаційній фабулі й фантастичних сюжетах.
Якщо «модерністи» заперечили суспільний контекст як ключ до інтерпретації фікції в художньому творі, то «постмодерністи», здається, взагалі відкидають можливість інтерпретації. «Постмодерністська» фікція стає відтак програмною конструкцією, позбавленою денотації, це словесна забава, суть котрої у творенні світу зі слів, мета якого засвідчити безсенсовність і слів, і світу. Оскільки всесвітом «постмодерністської» літератури мало би бути винятково слово (себто десиґнатом, означуваним слова є слово), «постмодерністи» стверджують, що творчість (тут: літературна) може (мусить, повинна) означати повтор закріплених у певній формі слів, значень, гасел, умовностей. Таким чином, це тільки інша версія тези про інтертекстовість: кожний новий текст є наново переписаним текстом, котрий було вже колись написано, або ж палімпсестом.
Одна з прикмет поетики «постмодернізму» – його багатослівність: наприклад, проблема, як можна розповісти певну історію, може стати для письменника важливішою від самої історії. Йому, врешті-решт, важливо лише вказати на значення конвенції, оповідь стає мета-оповіддю, нарація – метанарацією, а література – завжди металітературою.
Відкидаючи можливість денотації та інтерпретації, «постмодерністи» заперечують теж символічність романної структури – і з боку авторських намірів, і з боку читацьких кодів. Це, звичайно ж, означає, що вони підважують розрізнення правди і фальшу, тобто фікції та ймовірності, дійсності та уяви. Замість того, щоби засвідчувати суперечність різних опцій, до чого призвичаїв нас «модернізм» (для прикладу, у т. зв. романі однієї справи), «постмодерністський» автор асимілює, засвоює й урівноправлює все, що бачить навколо себе, не питаючи про структуру висловлювання, ані про його (і світу) сенс, позаяк підважує саме їхнє існування.
14. Усі ці постулати, приписи, тези, трафарети й гасла – представлені тут водночас ущільнено й поверхово – історикові польської літератури мусять видаватися знайомими, хоча цей витяг зроблено з закордонних праць «постмодерністів» і про закордонних «постмодерністів». Хіба вільні стосунки між автором і реципієнтом не здаються відомими? А відкритість поетики? А свобода інтерпретації? А змішування реальності й вигадки? А рефлексійність і метафікційність? А відхід від великих дискурсів на користь найдослівніше сприйнятої «малої оповіді»? А «виправдовування творчості»? Хіба все це останніми роками не було притаманне польській літературі? А інтертекстовість та метанаративність, а стихія пародії та гри на всіх рівнях твору? Хіба не над цими проблемами історик літератури в Польщі вже десятиліттями працює за своїм робочим столом? Це і є найбільша спокуса, позаяк відповісти на ці запитання можна тільки ствердно. Слідом за нею, звичайно ж, мусять іти прізвища польських письменників, уся творчість яких чи окремі твори виглядають цілковито згідними з постулатами «постмодерністської» естетики й чуттєвості, чи постмодерністської текстотворчості. Досить пригадати тих, кого (в ролі кандидатів до представництва польського «постмодернізму») згадують найчастіше. Отже: Станіслав Іґнацій Віткевич, Вітольд Ґомбрович, Бруно Шульц, Алєксандер Ват («Я з одного боку і Я з другого боку моєї монсозалізної грубки»), Леопольд Бучковський, Теодор Парніцький, Єжи Апджеєвський («Місиво»), Тадеуш Конвіцький, Мирон Бялошевський, Тадеуш Ружевич, Пьотр Войцеховський, Адам Заґаєвський, Анджей Варт («Rien ne va plu»), список можна продовжити. Хоча важко не помітити, що літератори, яких зараховують до польського постмодернізму, напевно, самі тому дивуються…