Нічого не перешкоджає віднайти у текстах згаданих письменників шановане у постмодерністів порожнє місце, що залишилося від т. зв. «інтенції автора», і замінити його формулою про «текст без суб’єкта». Щоправда, оту інтенцію вже не раз виселяло з тексту пост-структуральне літературознавство, але вона не раз поверталася туди в різному вигляді як проблема читання і внутрішньотекстової комунікації.
Зрештою, можна уявити собі аналізи, які оголюють радикальну позасистемність згаданих текстів, що підважують усі коди, на котрі спиралася «модерністська» уява про статус і сенс літератури.
Отож, замість реконструкції історико-літературних систем XX століття, все ще, втім, не завершених, можуть з’явитися дослідження, які доводять, що кожна така реконструкція є хіба що узурпацією істориків літератури, що вона неправомірна, бо гвалтує живий неспокій текстів, породжений проблемністю їхнього мовного статусу…
16. Історик польської літератури, що ставить ці завдання, все ж таки не уникне дилем, які варто – власне як дилеми – сформулювати одразу ж. Почну з найзагальніших.
Хоча (напевно) існує постмодерністська естетика й хоча (менш певно) існує поетика творів постмодерністів, усе-таки навряд чи існує постмодерністська методологія чи метод. У цьому плані різниця між статусом структуралізму і статусом постструктуралізму (тут: «постмодернізму») здається найяскравішою. Структуралізм був методологією (або ж метамовою), а не естетикою чи поетикою, а «постмодернізм» хоче бути винятково естетикою чи поетикою. Існувало й надалі існує (пост)структуральне літературознавство, але нема натомість літературознавства «постмодерністського». «Постмодерністське» літературознавство ех definione здається оксюмороном, оскільки, не бажаючи стати наступною метамовою опису літератури, не може бути методологією літературознавчих досліджень. З огляду на це, прийнято говорити неточно, що «методологічним» відповідником естетики постмодернізму став у літературознавстві деконструктивізм. Інакше кажучи, деконструктивізм мав би стати підставою та літературознавчою експлікацією постмодернізму. Це приблизно те саме, що закинути бомбу до вулкану.
Скажу при пагоді: якщо тезам деконструктивістів належиться мати універсальний характер (а саме так я їх розумію), то краще їх випробовувати не на текстах, що самі себе деконструюють (як-от Леопольда Бучковського), а, наприклад, на «Зайці» Диґасінського чи «Анткові» Пруса…
Справжні дилеми для історика літератури, який пробує писати про «постмодернізм» у Польщі, я вбачаю не в тому, що становить деконструктивістське узаконення постмодернізму. Бо коли перейматися стилем епістемологічних діагнозів, що супроводжують «деконструктивістсько-постмодерністські» дискурси щодо літератури (єдиним джерелом яких був, без сумніву, стиль метанаукових роздумів Ліотара), то треба б визнати за фундаментальну проблему літературознавства постійне підважування власної мови, оголення її контекстних вивертів, методологічних суперечностей чи апріорних тверджень (адже вони існують) як обставини, що унеможливлюють будь-яку інтелектуальну діяльність. А ще маємо підважування ознак репрезентації в тексті, концепцію misreading (помилкового прочитання) і, зрештою, цілковите заперечення метамовного статусу літературознавчого дискурсу. Отож мушу визнати, що всі ці категоричні твердження викликають у мене глибокі сумніви. Вони є насамперед категоричними твердженнями й деклараціями, жодне з яких не здається мені переконливим. По-перше, це неправда, що в літературознавстві, яке у Польщі називають структуралістським, проблеми ці не існували й не були предметом рефлексії. Контекстні й прагматичні пута, апріорні засновки й аксіологія, принесені мовою дослідників, сумнівність інтерпретації, соціологічні, історичні та лінгвістичні детермінанти всіх аналізів тексту, репродукційний характер сенсу тощо, всі ці питання у східноєвропейському літературознавстві не лише існували, а й були предметом вдумливих і пізнавально плідних досліджень. Наприклад, деконструктивістська концепція misreading (а вона стала ядром літературознавчих імплікацій деконструктивізму) веде до досить банальних висновків, котрі у відомому нам традиційному літературознавстві вважалися всього лише пунктом виходу на значно глибші й докладніші аналізи обумовлень інтерпретації тексту (мовлення). Здається, те, що в деконструктивізмі визнано коперніканським відкриттям у філософії (misreading), у східноєвропейському літературознавстві впродовж десятиліть було елементарною очевидністю. Тож не бачу приводу для літературознавця ломитися нині в давно відчинені двері.