18. Спокуси і зваби йдуть у парі з певними сумнівами. А саме: розгляд рис постмодерністського тексту поза контекстом постмодернізму як руху, тобто нехтування філософською, соціологічною, комунікативною, чи – найзагальніше – цивілізаційною проблематикою, робить із постмодернізму ще один метамовпий термін сучасного літературознавства. Тобто перетворює постмодернізм якраз на те, чим постмодернізм не хоче бути й проти чого він виступає. Крім того, якщо можна звести його до ролі метамовного поняття в літературознавчому інструментарі (історика польської літератури), то виникає питання: навіщо нам це п’яте колесо? Чи не простіше вигадати для вжитку історії літератури «нейтральний» термін, тобто не залежний від писань Деррида, Дельоза, де Мана, Дж. Г. Міллера, Ліотара та багатьох-багатьох інших, більш чи менш начитаних спадкоємців Ніцше й Гайдеґґера?..
Я поволі наближаюся до найсерйознішого сумніву.
Отож я стверджую, що інструментальне вживання терміна «постмодернізм», тобто вживання його у значенні сукупності новаторських рис польських літературних текстів XX століття, не скаже про ці тексти нічого нового. Воно буде тільки іншою назвою тих текстових явищ, котрі до цього часу описувалися засобами «традиційного» літературознавства.
Якщо ж натомість уживати термін «постмодернізм» з усіма значеннями, які випливають з постмодернізму як із цивілізаційного діагнозу, то згадувані твори польських письменників (окрім творчості Леопольда Бучковського) – дуже слабкі тому приклади. Стисло кажучи, обмежити спостереження постмодернізму лише поетикою тексту видається мені недостатнім, бо залишається ще ціла сфера явищ, котрі для постмодерністів є важливішими і неперекладними не тільки на нашу дослідницьку традицію, а й на всю цивілізаційну ситуацію, котру літературний текст мав би «представляти».
Показником постмодерного письменства є все ж таки не лише поетика й естетика, а й нове тлумачення тієї цивілізаційної фази, в якій західні держави опинилися десь від кінця п’ятдесятих років. Отож риси постмодернізму чи постмодерну визначаються не сюжетно-композиційно-нараційними особливостями поетики, а змінами у західній цивілізації. Серед багатьох чинників, котрі зауважують автори соціологічних праць, треба назвати ті, котрі найтісніше пов’язані з літературою.
По-перше, розвиток візуальних мистецтв і технік. По-друге, цивілізаційний розвиток великих міст, котрі і є соціологічним підґрунтям концепції постмодернізму.
По-третє, великі демографічні зміни, котрі назагал окреслюють природу західних суспільств. Вони полягають у вирівнюванні статусу різних категорій читачів чи споживачів культури. У суспільствах, що їх мають зухвальство «представляти» постмодерністські тексти, безперечно занепав поділ на високу й низьку культуру, а це значить, що постмодернізм не допускає поділу на групу Гурманів і звичайних їдців хліба щоденного (однак, це лише в теорії…). Інакше кажучи, постмодерністська література, як і архітектура та всі мистецтва, змагає до того, щоб стати мистецтвом так званого «подвійного кодування». Її адресат може впізнати гру посилань, еклектику стилів чи нагромадження цитат, але з тим самим успіхом він може залишитися на поверхні сюжетних чи ікопічних ходів. Адже постмодерністи здесемантизували всі коди, позбавивши їх прихованих значень, символіки, тобто додаткових функцій. Інакше кажучи: для постмодерністів конвенції та коди не творять значень. По-четверте, основною рисою суспільств, у яких розвиваються тексти постмодерністів, є так званий культурний плюралізм. Його розуміють як наслідок великих суспільних міграцій після Другої світової війни, під яких великі міста Західної Європи й Америки зробилися кольоровими, багагорасовими, багатонаціональними і багатомовними. Постмодерністи вивели з цього факту естетичні висновки. У світі, де щодень, мало не в кожній ситуації, стикаються люди різних культур, традицій, мов, звичаїв, освіти й релігії, неодмінною є засада, як сказав би Януш Славінський, «співіснування асинхронізмів», – оскільки зберегти єдину естетику, єдину модель уяви, реакції, розуміння, прочитання, письма і витворення сенсу просто неможливо. Це супроводжується похвалою стилістичній анархії, тобто неможливості естетичного «консенсусу», а також певністю, що багатство розмаїття – найліпший захист від тотальності.