Александр Ват
(1900-1967) – один із творців польського футуризму, автор збірки «Я по один бік і я по другий бік моєї монсозалізної грубки» (1920) та прозової книжки «Безробітний Люцифер» (1927). Опинившись 1939 року в окупованому більшовиками Львові, був арештований, а згодом депортований (разом із Владиславом Бронєвським) до Казахстану. Після війни він емігрував до Франції, де опублікував ще кілька книжок віршів та прози. Багато перекладав з російської класики, зокрема Достоєвського. Найбільшого розголосу здобули його двотомові спогади «Моя доба» (1978) та «Щоденник без голосних» (1986), видані посмертно з передмовою Чеслава Мілоша. Так само посмертно з’явилася його збірка есеїв «Світ на гаку й під ключем» (1985) – як своєрідне продовження «Моєї доби».
Анджей Вернер
(1940) – літературознавець, та кінокритик. Опублікував 1971 року книжку «Звичайний апокаліпсис» – про творчість Тадеуша Боровського і, ширше, про людську поведінку в тоталітарній системі. У 1977-1989 друкувався головно у виданнях «другого обігу», зокрема в «Незалежній культурі». Видав книжку есеїв «Польське, архипольське» (1987), де на літературному й кінематографічному матеріалі гостро порушив проблематику польської інтелігенції в ПНР. Про небезпеку неглибокого порахунку з минулим, а також про нові небезпеки, що виринають з поверхового захоплення постмодернізмом ідеться в наступних його книжках – «Нудьга і захват» та «Кров і чорнило» (1997).
Міхал Ґловінський
(1934) – професор Інституту літературних досліджень ПАН, автор низки статей про мову комуністичної пропаганди, друкованих у підпільних виданнях і зібраних згодом у книжці «Новомова по-польськи» (1990). Подальші дослідження мови тоталітаризму з’явилися у книжках «Березнева мовна кампанія» (1991), «Пеенеріада» (1993), «Мова у стані облоги» (1996) та «Епілог» (1996). Опублікував також монографію «Молодопольський роман» (1969), «Відображене потойбіччя» – про поезію Болєслава Лєсьмяна (1981), «Перебрані міфи» (1990), ряд інших книжок.
Збіґнєв Герберт
(1924-1998) – один із найвизначніших польських поетів XX століття, автор багатьох збірок, з яких щонайменше дві – «Пан Сойко» (1974) та «Рапорт з обложеного міста» (виданий 1983 року в Парижі, після запровадження в Польщі військового стану) – здобули світовий розголос. Тривалий час жив за кордоном. Результатом його численних подорожей та постійних роздумів про європейську культуру й причетність до неї східноєвропейців (штучно ізольованих совєтською системою) стали збірки есеїв «Варвар у саду» (1962), «Натюрморт із вудкою» (1991) та виданий уже посмертно «Лабіринт над морем» (2000).
Вітольд Ґомбрович
(1904-1969) – найславетніший, чи, як дехто вважає, найскандальніший польський письменник XX ст. Від 1939 року жив в еміграції – спершу в Аргентині, згодом, від 1963 р., в Німеччині та Франції. Перші твори опублікував іще перед війною – збірку оповідань «Спогади періоду дозрівання» (1933), голосний роман «Фердидурке» (1937) та п’єсу «Скамандер» (1938). Після війни взяв активну участь у паризькій «Культурі», заснованій Єжи Ґєдройцем. Опублікував тут роман «Транс-Атлантик» (1953) та «Щоденники» (1953-1966, український переклад – 2000). Є автором ще кількох п’єс та романів – «Порнографія» (1960, український переклад 1991), «Космос» (1965), «Одержимі» (1973). Правдиве визнання прийшло до письменника, но суті, після смерті, коли спершу в Парижі, а згодом і на батьківщині вийшло 11-томове зібрання його творів.
Анджей Кійовський
(1928-1985) – прозаїк, літературний критик та есеїст. Автор багатьох збірок статей та кількох монографій, присвячених Марії Домбровській, Вітольдові Ґомбровичу та ідеологам і учасникам листопадового повстання 1830-1831 років, їхньому впливові на формування національної свідомості. Від другої половини 70-х років брав активну участь у самвидаві (“другого обігу”), викладав у підпільному університеті – т. зв. «Товаристві наукових курсів». Після запровадження військового етапу був інтернований – разом з багатьма іншими опозиційними митцями та активістами «Солідарності». 1983 року видав підпільно збірку есеїв «Тропи» – про місце релігії в культурі. Його останні есеї, зібрані у посмертних книжках «Межі літератури» (1991) та «Рахунок наших слабкостей» (1994), присвячені взаємовідносинам літератури й націоналізму, митців і влади, культури й політики. Великого розголосу набули також його посмертно опубліковані щоденники 1955-1985 років.