Ми тільки приїхали, тільки влилися в підрозділ — Хан, Чуб, Чік, Циган — ще тільки вчилися засинати під обстрілами. Де тепер усі? Старий, Апач, Грузин, Долина? Ти щось про них знаєш, командире? Чи всі живі? А тоді ми тільки вчилися не всикатися, коли за 10 кроків від тебе гепається міна. Коли від вибуху міняються місцями поверхи в будинку, а в тілі — хребці.
Ніколи не забуду. Вересень 14-го. Наш батальйон, Піски, прохолодний гараж під будинком, «точку 3».
Вони вийшли на автобусну зупинку, коли стемніло, — із самого Мурманська підрозділ; заблукали, чи Пан-Біг відняв розум, наче не ДРГ при зброї (в ящиках — міни), а дачники з граблями та кошиками грибів. Діждати автобуса на Донецьк. Наші з «точки 2» їх засікли.
Ми ще тільки приглядалися до війни, як усі цивільні, задовго оцінювали ситуацію, забагато думали — замість того, щоб одразу бити їх. Поки ми доповідали, «Альпініст» як увалить. Ну тоді й ми. «Адельвейс», «точка 3», «Писар» — з усього, з чого тільки можна. Замісили їх.
200 метрів від нас до автобусної зупинки. Точніше — від того, що від неї залишилося. Точніше — від того, що залишилося від них.
Три тижні вони там лежали. Три тижні їхні намагалися витягнути рештки своїх. Три тижні ми відганяли їх вогнем, наче щурів.
Потім Моторола в ефір вийшов. Почав домовлятися прямим текстом. У них на той час уже були тіла наших загиблих з Аеропорту. Купив десяток трупів у Гіві. Війна. Все має свою ціну. Все можливе. Трупи теж товар. Викупляли тіла наших за самогонку. Авжеж. Домовилися обміняти всіх на всіх.
Їх привезли у пластикових мішках у кузові газелі. Не роздивлялися. Одразу відправили на Красік. Цих так само зібрали й відіслали на Донецьк.
Руки, ноги, голови — котра вціліла, тіла — кому пощастило, в окремих випадках — коли не поталанило — м’ясна каша; як це все сортувати, складати докупи? і яку тут треба мати душу?.. а тут ще ці пси, ці круки… ще цей пес. Очі — дитини, морда — в крові.
Пес їв мого ворога. Це було абсолютно очевидно. Це було абсолютно буденно: я, війна, голова мого ворога, пес-людожер.
Пес їв мого ворога. Голодному псові байдуже, кого їсти. На війні тварині трофеї даються нелегко. Розтяжки, фугаси, міни. А тут — людятина. Псячий делікатес.
Я завжди підозрював, що людина — це розумне м’ясо. Але — м’ясо. Таке саме, як у свині. Ми занадто багато про себе думаємо, командире. Тварина не думає. Вона — безгрішна. Для голодної тварини ми лише ланка в харчовому ланцюзі.
За певних обставин собака так само міг їсти мене. І з’їсть. Колись.
Чи міг я це допустити? Ні. Я заступився за нього — за свого ворога. Заступився перед звіром.
Значить, мене з ним щось об’єднує? З тією людиною. Щось іще між нами є?
Я застрелив пса, хоча це було нелегко, відібрав у нього голову, загорнув у стару ковдру і закопав під деревом у чужому саду.
Я не знаю, не знаю, не знаю, чому так учинив.
Я досі не знаю, чи вчинив правильно. Побачимо. Життя доведе або спростує мою правоту. А поки що пограємо. Пограємо в солдатиків. Пограємо у війну.
І будемо сподіватися. Так, принаймні, я до останнього буду сподіватися, що коли прийде мій час, хтось так само заступиться за мене. Віджене пса і закопає під деревом. У чужому саду.
Влучив. Знову влучив. Вчора. Чи позавчора. Неважливо. Точно не пригадую. Кому таке розкажеш? Мине трохи часу, і добрі люди скажуть, що ти ніколи не був на війні. Запишуть тебе в дезертири. Чи в крадії. Від інших ти сам приховуватимеш свою справжню участь. Бо як ти розкажеш онукові, що власноруч убив два десятки людей?
Тож най буде так: влучив. Лише тобі, брате. У тебе втомлені очі. На дні попіл. Лише тобі. Зняв офіцера. Кіпіш. Метушня в розташуванні ворога. Перерізали вогнем зеленку, а потім переорали мінами. На відході піймав стодвадцятку. Майже. Лягла за п’ять кроків. Якби не той повалений стовбур. Було б — усе. Контузія. Напарник витягнув. Тепер п’ю воду, блюю і сплю.
Весь час сплю. Дві доби. Може, три. Важко сказати. Не пам’ятаю. Пам’ятаю лише, що влучив. Час нічого не важить. Особливо для нього. У кого влучили. А якщо й важить, то небагато. Щось із 9 грамів. Вага кулі. І — душі. Господній мікрочіп.
Влучив. Так наче легше, коли казати: влучив. Якось недобре казати: вбив. «Я вчора вбив». Після сорокагодинного перебування в засідці. Поцілив йому в груди. Точним пострілом з відстані 300–400 кроків. Я не снайпер. Я — другий номер. Саме я обираю мішень. Я вирішую, кому жити. Кому — ні. Перший — натискає на курок.